— Нічого, вона зрозуміє,— заспокоїв її Дік.— Та й дитину, мабуть, тримають у ліжку.
За обідом Дік розмовляв з Гусейном — той, як виявилося, навчався в англійській школі. Гусейн розпитував про біржу, про Голлівуд, і Дік, підхльостуючи свою уяву шампанським, плів нісенітниці.
— Більйони? — перепитував Гусейн.
— Трильйони! — запевняв Дік.
— Я навіть не уявляв собі...
— Ну, може, мільйони,— поступився Дік.— А в готелі кожному пожильцеві надають гарем чи щось на зразок гарему.
— Не тільки акторам та режисерам?
— Кожному пожильцеві, навіть якщо він звичайнісінький комівояжер. Мені особисто відразу ж прислали кільканадцять кандидаток, але Ніколь обурилася.
Коли вони повернулися до своєї кімнати, Ніколь напустилася на нього.
— Навіщо було так багато пити? Навіщо було говорити при ньому «чумазий»?
— Вибач, я хотів сказати «під газом». Помилився на слові.
— Дік, я тебе просто не впізнаю.
— Ще раз вибач. Останнім часом я й сам себе не впізнаю.
Тієї ночі Дік відчинив вікно ванної, що виходило на тісне, кругле, мов труба, і сіре, мов щуряча спина, подвір’я замку. Подвір’я наповняв дивний тужливий спів, сумовитий, як звуки флейти. Двоє чоловіків співали якоюсь східною мовою, у якій раз у раз повторювалися звуки «к» і «л». Дік вихилився з вікна, але нікого не побачив. Пісня була, очевидно, релігійна, і йому, втомленому й спустошеному, захотілося, щоб ті двоє помолилися й за нього—от тільки він не знав, про що саме, хіба про те, щоб його не здолала чорна туга.
Наступного дня на порослому рідким лісочком схилі відбулося полювання на якихось мізерних кощавих птахів— убогих родичів куріпки. Господарі, видно, вважали, що додержуються англійського звичаю, але вони мали про нього досить невиразне уявлення — місцевість прочісував цілий загін невмілих ловчих, і, боячись поцілити когось із них, Дік стріляв тільки тоді, коли птахи пролітали над його головою.
Повернувшись, вони застали у себе в спальні Ланьє.
— Тату, ти велів, щоб ми тобі зразу сказали, якщо опинимося десь разом із хворим хлопчиком.
Ніколь, крутнувшись на підборах, злякано завмерла.
— Цей хлопчик, мамо,— вів далі Ланьє, звертаючись уже до неї,— щовечора купається у ванні, і сьогодні він купався переді мною, а потім мені довелося лізти в ту саму воду, і вона була брудна.
