— Що? Що ти сказав?
— Я бачив, як із цієї води вийняли Тоні, а після нього мені веліли лізти у ванну, і вода була брудна.
— І ти що, поліз?
— Так, мамо.
— Боже мій! — вигукнула вона, обернувшись до Діка.
Той спитав Ланьє:
— А чому Люсьєнн сама не приготувала тобі ванну?
— Люсьєнн не може. Там якийсь пальник не такий, як скрізь,— учора він спалахнув і обпік їй руку, і тепер вона боїться, отож одна з тих жінок...
— Іди-но до нашої ванної й скупайся ще раз.
— Ви тільки не кажіть, що це я вам розповів,— попросив Ланьє з порога.
Дік увійшов слідом за ним і побризкав ванну карболкою; зачиняючи двері, він сказав Ніколь:
— Треба або побалакати з Мері, або виїхати звідси.
Вона кивнула головою, погоджуючись, і він додав:
— Людям завжди здається, що їхня дитина чистіша, ніж чужа, і що від неї не можна заразитися, навіть коли в неї інфекційна хвороба.
Дік налив собі вина й почав гризти печиво, люто хрумкаючи в лад із булькотом води у ванній.
— А тим часом скажи Люсьєнн, щоб навчилась користуватися тим пальником,— порадив він.
На порозі постала та сама жінка-азіатка, про яку щойно йшлося.
— Графиня...
Дік знаком запросив її увійти й причинив за нею двері.
— Як ваш хворий хлопчик? Йому вже краще? — лагідно спитав він.
— Так, краще, але висип іще не зійшов.
— Шкода малюка. Але я хотів застерегти вас: не можна, щоб наші діти милися після нього в тій самій воді. Ні в якому разі! Я певен, ваша господиня була б обурена, якби знала, що ви зробили таке.
— Я? — Жінка була явно приголомшена.— Я тільки побачила, що ваша служниця не може впоратись з пальником, і показала їй, як це робиться.
