Становище склалося кепське: дебелу, дужу Огюстіну навряд чи можна було б обеззброїти, не набивши їй синців, а це призвело б до зовсім небажаних наслідків, бо закон суворо карає іноземця, який підносить руку на французького громадянина. Щоб пристрашити куховарку, Дік гукнув Ніколь:
— Виклич поліцію! — А потім сказав Огюстіні, показуючи на її зброю: — За це вас посадять.
— Ха-ха! — демонічно прогриміла вона у відповідь, але ближче вже не підступала.
Ніколь подзвонила в поліцію. Реакція на її заяву була досить схожа на відгомін реготу Огюстіни. Чути було, як на тому кінці дроту весело переказують її слова, потім там просто кинули трубку.
Ніколь повернулася до вікна й гукнула Дікові:
— Накинь їй кілька франків!
— Якби я міг сам поговорити з ними по телефону! — Та оскільки це було неможливо, Дік капітулював.
Він мав заплатити п’ятдесят франків, але, прагнучи якнайшвидше спекатися її, запропонував сотню, і Огю- стіна зняла облогу, прикривши свій відступ лайкою, лункою, як вибухи гранат. А наостанок оголосила, що повинна дочекатися небожа, який допоможе їй нести речі. Чатуючи поблизу кухні, Дік почув, як стрельнув корок, але вирішив пропустити це повз вуха. На цьому інцидент вичерпався. Коли небіж прибув, умиротворена Огю- стіна весело, по-приятельському попрощалася з Діком і, задерши голову, крикнула до вікна Ніколь:
— Au revoir, Madame! Bonne chance! 1
Дайвери поїхали до Ніцци й там пообідали в ресторані. Вони їли bouillabaisse — рибну юшку з омарами, щедро присмачену прянощами, й пили холодне шаблі. Дік зауважив, що жалкує за Огюстіною.
— Мені анітрохи не жаль,— сказала Ніколь.
— А мені жаль, хоч я залюбки зіпхнув би її з кручі.
Останнім часом вони мало про що наважувалися розмовляти й рідко знаходили слушне слово у слушну мить; майже завжди це слово спадало на думку згодом, коли нікому було його почути. Сьогодні, однак, скандал з куховаркою вивів обох із мовчазної задуми, а пекуча, смачна страва й холодне терпке вино розв’язали язика.
— Далі так тривати не може,— сказала Ніколь.— Ти згоден зі мною? Як ти гадаєш? —Дік не заперечував, і, приголомшена цим, вона додала: — Іноді мені здається, що винна в усьому я, що я тебе занапастила.
— Отже, ти вважаєш мене пропащим? — посміхнувся Дік.
— Я не про це. Але раніше ти прагнув щось творити, а тепер, здається, хочеш тільки руйнувати.
її лякала власна сміливість: вона вперше критикувала його так одверто, але ще більше лякало її його вперте мовчання. Вона догадувалася: щось відбувається, щось визріває за цим мовчанням, за серйознішим, ніж будь- коли, поглядом його блакитних очей, за перебільшеним інтересом до дітей. її бентежили його раптові спалахи гніву, коли він без видимої причини
