виголошував філіппіки на адресу якоїсь людини, народу, класу, способу життя чи способу мислення. В його душі немовби розігрувалася незрозуміла драма, про яку можна було тільки здогадуватись у ті хвилини, коли вона проривалася назовні.
— Зрештою, що це тобі дає?
— Знання, що з кожним днем твоє здоров’я поліпшується. Що кожний рецидив слабкіший від попереднього й хвороба відступає.
Голос його долинав до неї здалеку й звучав так, наче він говорив на якусь абстрактну наукову тему; опанована тривогою, вона вигукнула: «Діку!» — і потяглася до нього рукою через стіл. Він інстинктивним рухом відсмикнув свою руку й додав:
— А взагалі час уже все обміркувати, правда ж? Бо йдеться, звичайно, не тільки про тебе.— Він прикрив їі руку долонею й сказав веселим голосом колишнього Діка — душі товариства, заводія, призвідника буйних витівок і розваг: — Бачиш оту білу яхту?
То була моторна яхта Т-Ф. Голдінга; ледь погойдуючись на лінивих хвильках затоки, вона пливла в нікуди, бо романтична подорож її відбувалася за маршрутами, не обов’язково пов’язаними з переміщенням у просторі.
— Зараз ми підпливемо до неї й запитаємо пасажирів, як їм ведеться. Поцікавимося, чи вони щасливі.
— Але ми майже не знайомі з Голдінгом,— заперечила Ніколь.
— Він нас запрошував. І потім, він приятель Бебі, здається, навіть її наречений — чи колишній наречений?
Коли найнятий ними катер відплив від причалу, вже сутеніло, і над палубою «Марджіна» безладно, то там, то тут, спалахували ліхтарі. Біля самої яхти Ніколь знову занепокоїлася.
— Здається, в нього сьогодні гості...
— Це просто радіо.
їх помітили — кремезний сивий чоловік у білому костюмі, перехилившись через борт, крикнув згори:
— Невже це Дайвери до нас завітали?
¦— Гей, на «Марджіні»! Спускайте трап!
Катер підійшов до трапа, і Голдінг, зігнувши мало не навпіл свою могутню фігуру, допоміг Ніколь вийти нагору.
— Як вчасно! Через кілька хвилин ми сідаємо обідати.
На кормі невеличкий оркестр грав:
