Ніколь закотила очі, удавши безмежний захват, але його це не збентежило.
— Просто я на власному досвіді знаю те, що показують у кіно,— сказав він.
— І в житті справді все відбувається так само, як у кіно?
— А чого ж, бувають дуже вдалі фільми — як-от Рональда Колмена про Іноземний легіон. Ви дивилися їх? Зовсім непогані фільми.
— Що ж, відтепер, сидячи в кіно, я знатиму, що з вами відбувається все те, що я бачу на екрані.
Під час розмови Ніколь помітила тендітну молоду жінку з гарненьким блідим обличчям і красивим волос-
сям, що вилискувало зеленавим металом під палубними ліхтарями. Вона сиділа по другий бік Томмі й прислухалася чи то до їхньої розмови, чи до розмови сусідньої пари. Очевидно, вона мала якісь права на Томмі і тепер, остаточно переконавшись, що його увагу полонила інша, сердито підвелася й перейшла до другого борту.
— Еге ж, я все-таки герой,— мовив Томмі спокійно й якщо не зовсім серйозно, то лише напівжартома.— Я з біса сміливий, як лев, чи, може, як п’яний.
Ніколь почекала, доки луна цієї похвальби затихне в його свідомості,-- вона здогадувалася, що він ніколи ще нікому не говорив так про себе. Потім вона оглянула незнайомі обличчя довкола і, як звикле, побачила під масками вдаваного спокою безнадійних невропатів, які тікають на природу з жаху перед містом, перед звуками власних голосів, що задають там ритм і тон...
Бона спитала:
— А хто ця жінка в білій сукні?
— Та, що сиділа поруч зі мною? Леді Керолайн Сіб- лі-Бірс.
Вони помовчали, прислухаючись до голосу жінки, що долинав від протилежного борту.
— ...він пройда, але високого класу. Ми з ним цілу ніч просиділи вдвох, граючи в сЬетіп-бе-їег,1 і тепер він винен мені тисячу швейцарських франків...
Томмі засміявся і сказав:
— Леді Керолайн — найрозпусніша жінка Лондона. Щоразу, повертаючись до Європи, я застаю новий виводок розпусних жінок із Лондона. Вона вийшла на перше місце, але, здається, її вже наздоганяє нова суперниця.
Ніколь знов зиркнула на жінку: вузькоплеча, хирлява, і, мабуть, сухотна — важко було уявити собі, що такі тоненькі ручки можуть, високо піднести прапор занепаду і розкладу, останнє знамено оповитої присмерком імперії. Якщо вона й нагадувала когось, то—одну з плоскогрудих дівчаток Джона Хелда, але аж ніяк не тих статечних, сповнених млості блондинок, що правили за модель художникам і письменникам, починаючи з останніх передвоєнних років.
До них підійшов Голдінг, марно намагаючись пригасити силове поле своєї гаргантюанської маси, через яку всі бажання
