подумала Ніколь, і незабаром їй довелось переконатися в цьому. Коли все товариство підвелося з-за столу, Дік лишився сидіти з якимсь дивним виразом на обличчі — а тоді раптом випалив з незрозумілою й невиправданою люттю:
— Терпіти не можу цю англійську манеру — оглушливим шепотом обмовляти людей.
Леді Керолайн була вже коло дверей, але після цих слів повернулася, підійшла до Діка й відрубала неголосно, але так, щоб почули всі, хто був у салоні.
— Ви самі винні — не треба було глузувати з моїх співвітчизників, глузувати з моєї подруги Мері Мінгетті. А я сказала тільки, що вас бачили в Лозанні у вельми сумнівному товаристві. І мої слова, здається, нікого не оглушили. За винятком, хіба, вас.
— Для цього вони недосить гучні,— відказав Дік з деяким, щоправда, запізненням.— Отже, я, по-вашому, неприторенний...
Але Голдінг заглушив кінець його фрази, гукнувши: «Прошу, прошу!» — і, напосідаючи всією своєю могутньою тушею, потіснив гостей до виходу. Вже з порога Ніколь побачила, що Дік усе ще сидить за столом. Леді Керолайн обурила її своєю дурною вигадкою, але й Дік не менше обурив її тим, що надумав їхати сюди, тим, що дав волю іронії й почав пускати шпильки, тим, що не зумів постояти за себе,— а до цього додавалося ще й невдоволення собою: Ніколь розуміла, що передусім
вона роздратувала англійку, заволодівши увагою Томмі Барбана з першої хвилини своєї появи на яхті.
Трохи згодом вона побачила Діка — начебто цілком опанувлвши себе, він спокійно розмовляв з Голдінгом біля дверей салону. Потім він кудись зник, і через півгодини, попросивши когось замінити її у складній малайській грі, знаряддями якої були мотузочки й кавові зерна, Ніколь сказала Томмі:
— Піду пошукаю Діка.
Після обіду яхта взяла курс на захід. За бортами струменіла тепла ніч, дизельні двигуни тихо стугоніли під палубою. Коли Ніколь вийшла на ніс яхти, весняний вітер скуйовдив її волосся, і з раптовим відчуттям полегшення вона впізнала попереду, коло флагштока, постать Діка. Побачивши її, він лагідно сказав:
— Гарна ніч.
— А я вже хвилювалася.
— Так-таки й хвилювалася?
— Не говори так зі мною, Діку. Я б так хотіла що- небудь для тебе зробити, бодай дрібничку якусь, але нічого не можу придумати.
Він одвернувся й задивився туди, де під зоряним серпанком лежала Африка,
— Я вірю тобі, Ніколь. Мені навіть іноді здається, що чим меншою була б та дрібничка, тим радніше ти б її зробила.
— Навіщо ти кажеш таке... Не треба...
