Саме в цю мить прибігли Ланьє і Тогісі й почали просити Ніколь, щоб та скасувала якусь заборону гувернантки, пов’язану з купанням у морі.
— Ні,—втрутився Дік.— Якщо мадмуазель так сказала, то так і буде...
Згодна з тим, що не можна підривати авторитет своїх підлеглих, Ніколь теж відповіла відмовою, після чого Мері — яка, подібно до героїні Аніти Лус, звикла мати справу тільки з faites accomplis1 і яка не змогла б привчити до послуху молодого пуделя,— подивилася на Діка, як на брутального тирана. Але Дікові вже набридла вся ця комедія, і він запитав з удаваною ласкавістю:
— А як ваші дітки і їхні тіточки?
Мері не вшанувала його відповіддю; вона співчутливо погладила по голові Ланьє, якому це явно не сподобалося,— і велично попростувала геть. Коли вони лишилися самі, Дік зауважив:
— Як згадаю, скільки часу я змарнував, намагаючись щось із неї зробити...
— А я її люблю,— сказала Нікшіь.
Ворожий тон Діка здивував Розмері; вона звикла бачити в ньому людину, яка все розуміє і вміє все прощати. І тут їй раптом згадалося, що вона про нього чула. Разом з нею на пароплаві їхали працівники державного департаменту, американці настільки європеїзовані, що їхню національну приналежність взагалі вже неможливо було визначити. В розмові прозвучало ім’я всюдисущої Бебі Уоррен, і хтось додав, що молодша сестра Бебі занапастила своє життя, одружившись із якимсь п’я-* ничкою-лікарем. «Його вже ніде не приймають»,— зауважила одна з дам.
Ця фраза стривожила Розмері; хоч Дайвери в її уяві зовсім не належали до людей, що зважають на такі речі, за словами «його вже ніде не приймають» їй вчувалося зловісне тюкання натовпу. Перед очима її виникала картина: Дік піднімається сходами великого особняка, подає свою візитну картку дворецькому й чує: «Вас тут більше не приймають»; він іде вулицею далі, і незліченні дворецькі незліченних послів, консулів та повірених у справах зустрічають його тією самою фразою.
Добре було б зараз підвестися й піти звідси, подумала Ніколь. Вона знала наперед, що буде далі: розворушений сутичкою з Мері Норт, Дік знов оживе й почне причаровувати Розмері, а та, звісно, піддаватиметься його чарам. І справді, за хвилину в голосі його забриніли лагідні ноти, що мали виштохнути з пам’яті всі ті прикрі речі, які він щойно наговорив.
— Загалом я проти Мері нічого не маю — хай собі розкошує на здоров’я. Але важко ставитися добре до людини, яка не відповідає тобі взаємністю.
Розмері відразу залебеділа, вторуючи йому:
— Ох, ви така гарна людина, Діку. По-моєму, навіть якби ви образили когось, вам це можна було б подарувати.— Потім, відчувши, що захоплення завело її надто далеко — туди, де вже, власне, лежали володіння Ні- коль, вона втупилася очима в одну точку на піску, якраз посередині між ними.— Я все хочу запитати вас обох, якої ви думки про мої останні фільми,— якщо ви їх бачили...
Ніколь промовчала; вона бачила тільки один фільм, і він не справив на неї великого враження.
