Хтось вибухнув сміхом, і це враз розвіяло гнітючість
невдачі. Всі наввипередки намагалися виявити Діку свою симпатію, коли катер підійшов до причалу. Тільки Ніколь не приховувала роздратування — її тепер дратувало все, що б він не робив.
Вона сіла з Розмері під парасолем, а Дік пішов до буфету випити чого-небудь і незабаром повернувся з двома келихами хересу для них.
— А це ж я з вами пила вперше в житті,— сказала Розмері, і в несподіваному приливі почуттів вигукнула: — Ох, я така рада, що бачу вас, і що все у вас гаразд! Я боялася...— вона затнулася й переінакшила кінець фрази,— чи не хворієте ви.
— До вас дійшли чутки, що я пустився берега?
— Ох, що ви! Просто... просто мені хтось казав, що ви змінилися. І мені так приємно на власні очі побачити, що це неправда.
— Це правда,— сказав Дік, сідаючи на пісок коло них.— І сталося це давно, тільки спочатку було непомітно. Духовні тріщини проступають назовні не зразу.
— Ви тепер практикуєте на Рів’єрі? — квапливо спитала Розмері.
— А що, тут пацієнтів не бракувало б.— Рухом голови він показав на кількох осіб з-поміж маси, що роїлася
на золотому піску.— Чудові екземпляри для психіатра. Он, приміром, наша давня приятелька, місіс Абрамс, розігрує герцогиню при дворі її величності королеви Мері Норт. Але ви їй не заздріть, подумайте, як довго місіс Абрамс довелося лізти рачки чорними сходами «Рітца», скільки куряви з килимів проковтнути!
Розмері перепинила його:
— Невже це справді Мері Норт? — Вона здивовано придивлялася до жінки, що велично простувала пляжем у супроводі невеликого почту, звиклого, очевидно, до виявів загальної уваги. Проходячи повз Дайверів — кроків за десять від них,— Мері скоса кинула на них швидкий погляд, один із тих прикрих поглядів, які мають показати вам, що вас помітили, але вирішили ігнорувати,— ні Дайвери, ні Розмері Хойт ніколи б не дозволили собі подивитися так у чийсь бік. Але тут вона впізнала Розмері і, передумавши, попрямувала до них, вельми розвеселивши цим Діка. Вона по-дружньому привіталася з Ніколь, тільки кивнула холодно Дікові, немов боячись заразитися чимсь від нього,— на що він відповів їй іронічним низьким поклоном,— і ласкаво звернулася до Розмері:
— Мені вже казали, що ви тут. Чи надовго?
— До завтра,— відповіла Розмері.
Вона теж помітила, що Мері проминула б Дайверів, якби не побачила її, і з почуття солідарності з ними відповіла досить стримано. Ні, на жаль, сьогодні ввечері вона зайнята.
Мері обернулася до Ніколь і запитала тоном водночас приязним і співчутливим:
— Як дітки?
