— Що ж, я рада буду побачитися з нею,— похмуро сказала Ніколь.
VII
Але другого ранку, коли Дайвери спускалися до моря, Ніколь знов з тривогою відчула, що Дік от-от зважиться на якийсь відчайдушний крок. Після вечора на яхті Голдінга це передчуття ставало дедалі виразнішим. Ще тримаючись звичної опори, давньої гарантії безпеки, вона вже знала, що має зробити стрибок, має перейти в якусь нову якість, але, пойнята страхом, не наважувалася все до кінця обміркувати й усвідомити. Постаті Діка та її самої, хисткі, невиразні, зринали в її уяві, наче привиди у вирі моторошного танку. Давно вже за кожним мовленим словом їй вчувався якийсь багатозначний зміст, що його розкрити міг тільки Дік, коли визнає це за потрібне. Довгі роки бездумного існування відживили у вдачі Ніколь ті природні її якості, що їх рання хвороба заглушила була, а Дік не зміг виявити — не через брак уміння, а тільки через те, що нікому ще не вдавалося зазирнути в усі закутки чужої душі. Та хоча ці зміни в душевному стані мали, зрештою, здорову природу, на серці в неї було тривожно. Особливо прикро вражала її дедалі помітніша байдужість Діка, яка виявлялася в тому, що він забагато пив. Ніколи не знала, буде вона розтоптана чи вціліє,— нещирі інтонації Діка спантеличували її. Події розгорталися нестерпно повільно, мов довжелезна доріжка, і неможливо було вгадати, як Дік поведеться, коли сувій розкрутиться до кінця — до краю безодні, через яку доведеться стрибати.
її не лякало, що буде потім,— напевно, то буде полегкість, радість людини, яка позбулася тягаря, в якої спала з очей полуда. Ніколь була створена для руху, для переміни місць — з грішми замість крил чи плавців. І те, що має статися, лише відновить природний стан речей, так, наче шасі спортивного автомобіля, на якому багато років тому змонтували кузов родинного лімузина, знову використають за прямим призначенням. Ніколь уже відчувала подмух свіжого вітру — вона боялася тільки болю прийдешньої розлуки; боялася ще й тому, що не знала, в який спосіб ця розлука станеться.
. Дайвери вийшли на пляж, вона в купальнику, він у плавках білого кольору, що так гарно відтіняв засмаглу шкіру. Ніколь бачила, що Дік шукає очима Ланьє і Топсі серед утвореного парасолями калейдоскопу яскравих плям і тіней; отже, його думки були не з нею, на хвильку вона вийшла з-під його влади, і, дивлячись на нього збоку, вона подумала, що діти потрібні йому зараз не для того, щоб їх захистити, а для того, щоб самому за них сховатися. Можливо, йому було страшно на цьому пляжі, як скинутому правителеві, що потай відвідує свою колишню резиденцію. Що ж до неї, то на цей час вона вже зненавиділа його світ, де над усе ставилися ввічливість і милі жарти, зненавиділа, забувши, що протягом багатьох років тільки цей світ був їй приступний. Що ж, нехай милується своїм пляжем, спаскудженим на догоду смакам позбавлених смаку людей; якби він шукав тут цілий день — однаково не знайшов би жодного камінчика від китайського муру, яким колись цей пляж оточив, жодного сліду ноги давнього друга.
На мить Ніколь пошкодувала, що так сталося; вона згадала, як він розгрібав на пляжі купи сміття, ретельно вибираючи уламки скла, згадала, як вони купували собі в крамничці в одному із завулків Ніцци матроські кльоші й блузи — убрання, що його потім оголосили модним і почали шити із шовку паризькі кравці; згадала
тутешніх наївних дівчат, що, збираючись зграйками на хвилерізі, цвірінькали по-пташиному: «Dites donc! Dites donc»! 1 — і ранковий ритуал, спокійне і радісне злиття із сонцем і морем, і веселі витівки Діка, поховані під товщею цього піску за якихось кілька років...
Тепер пляж перетворився на «клуб», на космополітичний клуб, до якого приймають усіх, кому забагнеться до нього вступити.
Звівшись навколішки на солом’яній маті, Дік виглядав Розмері, і Ніколь, зрозумівши це, знову закам’яніла. Разом з ним вона оглядала берег; чого тут тільки не понаставляли! — гімнастичні кільця й турніки над водою, переносні роздягальні, плавучі вишки, прожектори, що лишилися після вчорашнього свята, біла буфетна стойка з уже набридлим модерністським
