— Отутечки я її й поклав...
— А я її водив отуди, за виноград.
•— їй це за дурничку — та й йому теж. Якби ж то не клятий песі Тож, кажу, поклав я її отутечки..«
— Ти граблі захопив?
— Ти ж сам їх ніс, голово капустяна!
— Мене не обходить, де ти її поклав. Я до тієї ночі дванадцять років дівок не мацав — відколи одружився. А ти...
— Та стривай, дай же мені про того пса доказати...
Ніколь стежила за ними крізь віття; те, що вони казали, видавалося їй цілком природним: одному потрібно це, другому — інше. Але підслухана розмова була часточкою того, чоловічого, світу і по дорозі назад її знов огорнули сумніви.
Дік і Томмі сиділи на терасі. Вона, не зупиняючись, пройшла повз них до покоїв, винесла свій альбом і почала малювати голову Томмі.
— Того руки не болять, що уміють... Веретено крутиться,— всміхнувся Дік.
Як він може після всього молоти дурниці? Подивився б на себе — обличчя ще сіре, очі запалені, щоки — в рудому зарості...
Вона обернулася до Томмі.
— Я не люблю сидіти без діла, завжди чогось собі шукаю. В мене була колись гарненька полінезійська мавпочка, я її, бувало, годинами вчила різних штук — аж усі почали глузувати з мене...
Ніколь навмисне ховала очі від Діка. Незабаром він вибачився й пішов до вітальні. Крізь прочинені двері вона побачила, як він п’є воду — склянку, потім другу, і ще більше розсердилася.
— Ніколь...— почав Томмі, але затнувся й закашлявся.
— Хочете, я дам вам камфорну мазь для натирання,—запропонувала вона.—Це американський засіб — Дік вірить у нього. Заждіть хвилинку, я зараз принесу.
— Мені, певно, час уже їхати.
Дік повернувся на веранду й сів.
— У що ж це я вірю? — спитав він.
Коли Ніколь повернулася з маззю, вони обидва сиділи в тих самих позах, але вона знала: поки її не було, між ними точилася жвава розмова ні про що.
