Шофер уже чекав коло дверей, тримаючи валізу з учорашнім вечірнім костюмом Томмі. Побачивши на Томмі костюм, позичений у Діка, Ніколь відчула якийсь фальшивий жаль — неначе Томмі не міг дозволити собі мати такий дорогий одяг.
— Коли приїдете до готелю, розітріть собі цим шию й груди, а потім ще подихайте нею,— сказала вона.
— Слухай,— стиха промовив Дік, поки Томмі спускався сходами,— не віддавай йому цілий слоїк. Цю мазь ми замовляємо в Парижі — тут її не дістанеш.
Тепер і вони підійшли до сходів, і всі троє стояли на осонні,— Томмі просто перед радіатором машини, голова на одній лінії з її верхом, так що згори здавалося: він от-от нахилиться й легко візьме її на плечі.
Ніколь зійшла на стежку.
— Ловіть! — гукнула вона.— І не розбийте, бо тут цього не купиш.
Вона відчула, як Дік немовби закам’янів коло неї; ступивши крок уперед, вона помахала вслід машині, що повезла геть Томмі й слоїк із коштовною камфорною маззю. А тоді обернулася, готова прийняти те, що заслужила.
— Можна було б обійтися без такої щедрості,— сказав Дік.— Нас тут четверо, і ти чудово знаєш, що від застуди...
Вони подивилися одне одному в очі.
— Ми ж можемо замовити новий слоїк...
її недавня самовпевненість розвіялася й зникла. Дік увійшов до будинку, і за хвилину вона покірно пішла слідом за ним. Він лежав у спальні на своєму ліжку й мовчав.
— Ти снідатимеш тут? — спитала вона.
Він тільки кивнув у відповідь і втупився очима в стелю. Зовсім розгублена, вона пішла давати розпорядження покоївці, а коли повернулася, він лежав так само нерухомо, і його очі були мов два голубі прожектори, що обшукують темне небо. З хвилину вона постояла на порозі, усвідомлюючи свою провину, боячись увійти...
Потім простягла руку, немов хотіла погладити його по голові, але він відсахнувся, мов зляканий звір. І Ніколи не витримала; вона збігла сходами вниз, як куховарка, нажахана хворобою свого хазяїна,— панічно думаючи про те, чим живитиметься далі цей зламаний чоловік, чия майже вичерпана сила є джерелом її власних сил.
Через тиждень Ніколь уже забула про свій раптовий потяг до Томмі — в неї була коротка пам’ять на людей, і вона їх легко забувала. Але з першим гарячим подувом червня до неї дійшла звістка, що він знову в Ніцці. Томмі надіслав коротеньку записку, адресовану їм обом,— вона прочитала її під парасолем, розбираючи пошту, яку прихопила з собою на пляж, і кинула Дікові, а той у відповідь кинув їй на коліна щойно розпечатану телеграму:
ЛЮБІ МОЇ ЗАВТРА ПРИЇЖДЖАЮ ДО ГОССА НА ЖАЛЬ БЕЗ МАМИ СПОДІВАЮСЬ ПОБАЧИТИСЯ
РОЗМЕРІ
