орнаментом із велосипедних керм.
Менш за все Дік сподівався побачити Розмері у воді, бо вже мало людей плавало в цьому блакитному раю — тільки дітлахи та чийсь служник, що кожного ранку хизувався перед курортниками ефектними стрибками у воду з п’ятдесятифутової скелі. Більшість же мешканців готелю Госса сиділи під парасолями в піжамах і показували свої кволі тіла тоді, як збиралися йти з пляжу, десь о першій годині.
— Он вона,— раптом сказала Ніколь.
Його погляд упіймав Розмері, яка перепливала від плоту до плоту, і Ніколь, стежачи за ним, тяжко зітхнула, але це зітхання було тільки спізнілою луною того, що вона притлумила в собі п’ять років тому.
— Попливімо їй назустріч,— запропонував Дік.
— Пливи сам.
— Ні, удвох.
Вона хотіла була відмовитися, але за хвилину вони вже пливли поряд, і шлях їм показувала зграйка дрібних рибок, ваблених відблисками тіла Розмері, яскравими, як блиск форельної блешні.
Ніколь залишилась у воді, а Дік виліз на пліт і сів коло Розмері; мокрі, вони сиділи й жваво балакали, ніби ніколи не кохали, ба навіть не торкалися одне одного. Розмері сяяла красою — її молодість на мить приголомшила Ніколь, але вона зразу ж утішилася тим, що в дівчини талія трохи ширша, ніж у неї. Ніколь кружляла біля плоту у воді, прислухаючись до голосу Розмері,— а та вкладала в нього радість, веселість і завзяття — вона була певніша себе, ніж п’ять років тому.
— Я так скучила за мамою! В понеділок ми нарешті зустрінемося в Парижі.
— Минуло п’ять років, відколи ми вперше вас тут побачили,— сказав Дік.— Яким же кумедним дівчиськом ви були в тому готельному купальному халаті!
— Невже ви запам’ятали? А втім, ви завжди все пам’ятаєте — принаймі все приємне...
«Ну, знову пішла гра в компліменти»,— подумала Ніколь і пірнула у воду, а виринувши, почула:
— Я вдаватиму, ніби цих п’яти років не було, ніби мені все ще вісімнадцять. З вами я завжди почувалася такою... такою щасливою, інакше не скажеш — з вами й з Ніколь. Дивлюся на берег, і перед очима вся наша компанія — такі чудові люди, я таких більше не зустрічала й навряд чи колись зустріну...
Відпливаючи, Ніколь помітила, що похмуре обличчя Діка трохи проясніло, коли він розпочав свою гру з Роз- мері й видобув свою давню чарівливість — тепер трохи потьмянілу, як тьмяніють від часу мистецькі твори; йому б оце чарку-другу, і він почав би крутитися перед нею на кільцях, незграбно роблячи те, що колись виходило в нього так досконало. Ніколь подумала, що цього літа він уже не наважується стрибати у воду з вишки.
Потім, коли вона перепливала від плоту до плоту, її наздогнав Дік.
— Приятелі Розмері мають швидкісний катер—он він стоїть. Хочеш покататися на акваплані? Я б залюбки.
