величезна, пишна троянда. Вона старалася не думати про пляж, вона тепер ненавиділа його, як ненавиділа весь той світ, де Дік був сонцем, а вона — планетою при ньому.
«Господи, я вже майже повноцінна людина,— думала вона.— Я вже можу стояти на ногах сама, без його допомоги». І, з дитячим щасливим нетерпінням, прагнучи якнайшвидше спізнати всю повноту незалежності, а водночас і туманно здогадуючись, що саме цього чекав від неї Дік,— вона, повернувшись додому, зразу ж кинулася в ліжко й написала Томмі Барбану в Ніццу коротенького листа з цілком одвертим натяком.
Але то було вдень — а надвечір нервове піднесення вичерпалося, Ніколь занепала духом, і на якийсь час її знов опосіли давні страхи. Вона не знала, що замишляє Дік, і це її лякало. Вона відчувала, що вся його поведінка останнім часом улягає якомусь планові, а планів його Ніколь боялася завжди — вони відзначалися точністю розрахунку й логічною довершеністю, проти якої вона почувалася безсилою. З самого початку вона звикла до того, що Дік думає за них обох, і навіть за його відсутності кожен її вчинок немовби автоматично підпорядковувався його волі; через те навіть і тепер вона не знаходила в собі сили протиставити свої наміри Діковим. А тим часом треба було думати самій; вона запам’ятала нарешті номер на дверях, що вели до страшної країни фантазії,— на рятівних дверях, за якими не було ніякого порятунку; вона зрозуміла, що надалі найбільша небезпека для неї — це" небезпека самообману. То був довгий урок, але засвоїла вона його добре. Або людина думає сама, або той, хто думає за неї, позбавляє її сили, по-своєму переінакшує її смаки і вподобання, знебарвлює і знеособлює її.
Вони мирно повечеряли в напівтемній їдальні; Дік випив багато пива й весело жартував з дітьми. Потім він грав на роялі пісні Шуберта й недавно одержані з Америки джазові пісеньки, а Ніколь, заглядаючи в ноти через його плече, наспівувала низьким, приємно хриплуватим голосом:
Дякую, мамо,
Дякую, тату,
Що ви зустрілися, дякую за те...
— Дурниця якась,— сказав Дік і почав перегортати сторінку.
— Ні, будь ласка, дограй це! — вигукнула Ніколь.— Невже я довіку маю здригатися при слові «тато»?
...Дякую конику, що тяг ту бідарку,
А вам, що їхали ви на ній під чаркою..
Потім вони сиділи з дітьми на пласкому даху вілли й дивились, як над двома казино, то праворуч, то ліворуч, розцвічують нічне небо фейерверки. Незвично і сумно було відчувати, що вони — чужі одне одному.
Наступного дня, повернувшись з покупками із Канна, Ніколь прочитала записку від Діка: він хоче побути на самоті й на кілька днів вирушає в поїздку по Провансу на своїй машині. Вона ще не встигла дочитати, коли задзвонив телефон. Це був Томмі Барбан; він сказав, що одержав листа й виїздить до неї з Монте-Карло. Відповідаючи, що чекатиме його, вона відчула свій теплий віддих на телефонній трубці.
Ніколь скупалася, напахтилась, напудрилась, ходячи у ванній кімнаті по присипаному пудрою купальному рушнику. Потім довго й уважно вивчала себе в дзеркалі, думаючи про те, чи скоро ця зграбна, струнка споруда осунеться і втратить гармонію ліній. «Років, мабуть, через шість... Але тепер я ще нічого — дай боже кожній».
