— Не хочу я нічого робити для цієї англійки,— бурчав Госс.
Мері Норт і леді Керолайн, обидві в уніформі французьких матросів, скніли на лавочці перед дверима двох темних брудних камер. Обличчя леді Керолайн зображало благородний гнів дочки Альбіону, певної, що весь середземноморський британський військовий флот поспішає їй на допомогу й має прибути сюди з хвилини на хвилину. Що ж до Мері Мінгетті, то вона не тямилася від страху — побачивши Діка, вона ткнулася головою йому в живіт, наче саме там було осереддя всього, що їх зв’язувало, і почала благати його зробити що-небудь, щоб їх відпустили. Тим часом начальник відділка викладав Госсові суть справи, а той неохоче слухав, не знаючи, як реагувати: з одного боку начебто слід було б належним чином оцінювати начальників хист до слова, а з другого — виявляти незворушність бувалого слуги, якого ніщо не може здивувати.
— Це був звичайнісінький жарт,— зневажливо знизала плечима леді Керолайн.— Ми вдавали, ніби ми — матроси, що звільнилися на берег, дві дурні дівки повірили й пішли з нами до вмебльованих кімнат. А потім щось запідозрили й зняли гвалт.
Дік поважно кивав головою, втупившись очима в кам’яну плиту підлоги, мов священик у Сповідальні. Він ледве стримував сміх, хоч, була б його воля, наказав би всипати їм по півсотні канчуків і посадити на два тижні на хліб та воду. Його просто приголомшувала леді Керолайн: усім своїм виглядом вона показувала, що нічого особливого не сталося, а якщо й сталося, то тільки через боягузтво дурних провансальських дівок та через тупість поліції; а втім, Дік давно вже дійшов висновку, що певна категорія англійців живиться таким екстрактом антисоціальності, що порівняно з ним недозволен! страви в раціоні ньюйоркців виглядають, мов зайва порція морозива, яка розладнує дитячий шлунок.
— Мені треба вибратися звідси, поки це не дійшло до Гусейна,— бідкалася Мері.— Діку, влаштуйте щось, ви ж завжди вміли все влаштовувати. Скажіть їм, що ми зразу ж поїдемо додому, що ми заплатимо будь-яку суму.
— Я платити не збираюся,— зарозуміло промовила леді Керолайн.— Ані шилінга. І подбаю про те, щоб цією історією зацікавилося наше консульство в Канні.
— Ні, ні!—вигукнула Мері.— Головне — це негайно вибратися звідси!
— Гаразд, я спробую з ними домовитися,— сказав Дік і додав: —Але без грошей тут, звісно, не обійдеться.— Дивлячись так, наче перед ним і справді були дві невинні жартівниці,— хоч кому-кому, а йому добре відомо було, що то за одні,— він похитав головою: — Це ж треба додуматися до такого!
Леді Керолайн самовдоволено всміхнулася.
— Ваше діло — лікувати божевільних. Ви можете нам допомогти. А щодо Госса, то він просто зобов’язаний!
Дік відійшов з Госсом убік, щоб довідатися, що йому говорив поліцейський. Справа виявилася серйознішою, ніж здавалося спочатку. Одна з місцевих дівчат належить до добропорядної родини. Батьки її лютують чи вдають, що лютують; з ними треба якось порозумітися. З другою, портовою дівкою, клопоту менше. Далі, якщо справа буде передана до суду, то, за французькими законами, це пахне тюремним ув’язненням або, в кращому разі, висилкою за межі країни з відповідним розголосом у пресі. Слід зважити й на настрої місцевих жителів: ті, що наживаються за рахунок іноземців, ставляться до них прихильно, але є й чимало невдоволених нашестям туристів, бо воно призвело до зростання цін. Вислухавши Госса, Дік перейшов до дипломатичних переговорів з начальником відділка.
— Ви, мабуть, знаєте, що французький уряд всіляко сприяє масовому американському туризмові. В Парижі, наприклад,
