цього літа поліції заборонено заарештовувати американців — за винятком хіба тих, що вчинили серйозні злочини.
— Смію запевнити вас, що в даному випадку йдеться саме про це.
— Хвилиночку, а ви бачили Їхні документи?
— Документів у них не було. Нічого в них не було, крім двохсот франків і кількох каблучок. Не було навіть шнурків на взутті, на яких вони могли б удавитися!
Заспокоєний тим, що ніякі документи в справі не фігурують, Дік повів далі:
— Італійська графиня зберегла американське підданство. Вона онука...— Тут він, прибравши грізно-урочистого вигляду, почав брехати.—...Джона Д. Рокфеллера Меллона. Сподіваюсь, ви чули це ім’я?
— Ще б пак! Господи, за кого ви мене маєте?
— А на додаток вона ще й племінниця лорда Генрі Форда й через нього пов’язана з компаніями «Рено» і «Сітроен»...— Він вирішив був, що цього досить, але побачивши, яке враження справила його натхненна брехня на поліцейського, не втримався й додав: — Заарештувати її — це все одно, що заарештувати найближчого родича англійського короля. Ви розумієте, чим це пахне? Війною!
— Ну, а англійка?
— А тепер — про англійку. Вона заручена з братом принца Уельського — герцогом Букінгемським.
— Гарненьку ж він вибрав собі наречену!
— Отож ми готові оплатити...— Дік швиденько підрахував про себе,— по тисячі франків кожній дівчині і одну тисячу батькові «добропорядної». Крім того, ще дві тисячі — на ваш власний розсуд.— Дік знизав плечима.— Ну, там для поліцейських, що затримали їх, для власника вмебльованих кімнат і так далі. Ці п’ять тисяч я дам вам зараз же й попрошу вас негайно розпорядитися ними, як домовлено. Після цього їх обох можна буде випустити на поруки, склавши на них протокол, як, скажімо, на порушниць порядку, а відповідний штраф буде оплачений завтра мировому судді через посильного.
Ще до того, як начальник відділка розтулив рота, Дік з виразу його обличчя зрозумів, що справу залагоджено. Повагавшись трохи, той відповів Дікові:
— Я ще не зареєстрував їх, бо вони без документів. Тож вихід знайдеться —давайте гроші.
Через годину Дік і мосьє Госс підвезли дам до готелю «Мажестік». Біля під’їзду стояв автомобіль леді Керо- лайн; шофер спав на сидінні.
— Не забудьте, що ви винні мосьє Госсу по сто доларів кожна,— сказав Дік.
— Авжеж, авжеж,— закивала головою Мері.— Я завтра ж надішлю йому чек і ще дещо додам.
— А я й не подумаю! — на подив усім оголосила леді Керолайн. Вона вже цілком опанувала себе й палала священним гнівом.— Все це просто обурливо, від початку й до кінця! Я вас не вповноважувала давати тим людям сто
