жінка, про яку йдеться; всі їхні почуття проходять через її роздвоєне єство, мов через розладнаний комутатор.
— Хвилинку,— сказав Дік.— Donnez-moi du gin et du siphon.
— Bien, monsieur *.
— Так. Кажіть далі, Томмі, слухаю вас.
— Для мене ясно, що вашому подружжю настав край. Ніколь ви більше не потрібні. Я чекав цього п’ять років.
— А що скаже Ніколь?
Обидва обернулися до неї.
— Томмі став мені дуже близький, Діку.
Він кивнув головою:
— Ти більше не кохаєш мене,— провадила вона далі.— Лишилася тільки звичка. Після Розмері вже ніколи не було так, як раніше.
Такий напрям не влаштовував Томмі, і він безцеремонно втрутився в розмову:
— Ви не розумієте Ніколь. Через те, що вона колись хворіла, ви все життя поводитеся з нею, як з хворою.
Тієї миті до них підійшов якийсь підозрілий на вигляд американець, що настирливо пропонував свіжі номери «Геральд» і «Нью-Йорк тайме».
— Беріть, хлопці, не пошкодуєте! Ви як, давно тут?
— Cessez cela! Allez ouste!48 — гримнув на нього Томмі і, обернувшись до Діка, повів далі: —А жодна жінка не стерпить такого...
— Хлопці! — знов перебив американець.— Якщо ви вважаєте^ що я байдики б’ю, то ви помиляєтеся.— Він витяг з гамана заяложену газетну вирізку, яку Дік відразу впізнав. Це була карикатура — нескінченний потік американців виливався на берег з корабля, кожен з торбою грошей в руках.— Щось від цього повинно ж крапнути й мені! Крапне — ще й скільки! Я навмисне приїхав сюди з Ніцци на велогонки Тур-де-Франс.
Тільки коли Томмі лютим «allez-vous en»49 відігнав продавця газет від столика, Дік згадав, де бачив його.
Це був той самий тип, що п’ять років тому причепився до нього на вулиці Ангелів у Парижі.
— А коли велогонщики будуть тут? — гукнув йому Дік.
— Ось-ось мають бути.
