Для Розмері, схожої своєю наївною довірливістю на юну героїню із книжечок місіс Бернет, ця вечірка була немовби поверненням додому, немовби ЕІДПОЧИНКОМ після солоних дотепів і непристойностей Дикого Заходу. В темряві саду іскорками спалахували світлячки, десь далеко внизу під скелею гавкав собака. Здавалося, стіл піднісся над землею, як піднята механізмом сцена, і у тих, хто сидів за ним, виникало таке почуття, ніби вони лишилися самі в темряві всесвіту, і смаку їжі, яку вони споживають, уже не дано буде звідати нікому після них, і нікого більше не зігріє тепло, що сповнює їхні серця. Місіс Маккіско стиха, щасливо засміялася, і, немов це був знак, що вознесіння в емпірей завершене, Дайвери раптом засяяли усмішками, ще більшою привітністю й приязню, немов прагнучи винагородити своїх гостей, які вже й так звеличилися у власних очах завдяки тонким лестощам, чемності й запобігливості господарів, за всі ті блага, які їм, можливо, довелося залишити на далекій землі. Якусь мить вони обоє, здавалося, розмовляли з кожним зокрема і з усіма разом, запевняючи їх у своїй приязні, своїй любові. І якусь мить обличчя, звернені до них, нагадували обличчя бідних дітей, яких добродійник запросив на різдвяну ялинку. А тоді зненацька все зникло — вечеря закінчилася, магічна сила, що перенесла гостей з-за звичайного обіднього столу в розріджену атмосферу високих почуттів, вичерпалася, перше ніж вони усвідомили, що перебувають у цій атмосфері, перше ніж відчули себе богами.
Але розлита в повітрі чарівність теплого, запашного півдня, чарівність скрадливої темряви й далекого примарного плюскоту середземноморських хвиль не зникла, вона перелилася в Дайверів, стала часточкою їхнього єства. Розмері побачила, як Ніколь умовляє її матір прийняти в подарунок жовту театральну сумочку, яку та похвалила.
— Речі повинні належати тим, кому вони подобаються,— казала Ніколь, складаючи до сумочки всі дрібнички жовтого кольору, що були під рукою — олівець, циліндрик з помадою, записничок,— бо вони пасують одне до одного.
Ніколь зникла, а незабаром Розмері помітила, що й Діка ніде немає; гості розійшлися по саду, дехто подався до тераси.
— Вам до вбиральні не треба? — спитала в Розмері місіс Маккіско.
Розмері такої потреби не мала.
— А мені треба,— заявила місіс Маккіско.— Я йду до вбиральні.— І з виглядом жінки, що зневажає всілякі
умовності, вона попрямувала до будинку, супроводжувана осудливим поглядом РозмерІ.
Ерл Брейді запропонував спуститися вниз, до парапету, але Розмері вирішила, що час уже і їй заявити свої права на Діка Дайвера, й лишилася чекати його, прислухаючись тим часом до суперечки між Маккіско та Барбаном.
— Чого ви надумали воювати проти радян? — питав Маккіско.— Адже вони здійснюють найбільший експеримент в Історії людства! А Ріфська республіка чим перед вами завинила? Як на мене, якщо вже виявляти геройство, то на боці тих, хто воює за справедливу справу.
— А як визначити, чия справа справедливіша? — сухо спитав Барбан.
— Ну, це кожній розумній людині ясно.
— Ви комуніст?
— Я соціаліст,— відповів Маккіско,— і співчуваю Росії.
