Нарешті повернувся Дік; відразу все зрозумівши, він розділив Барбана й подружжя Маккіско — завів з Маккіско розмову про літературу, виказуючи сміховинну необізнаність і даруючи, таким чином, співрозмовникові те, чого тому бракувало — хвилинну можливість втішитися почуттям власної вищості. Інших він попросив перенести свічники до будинку, а хто ж відмовиться від приємності пронести темним садом вогник свічки, до того ж на прохання такого люб’язного господаря? Розмері теж несла один із свічників, терпляче відповідаючи Ройялу Дамфрі на нескінченні розпити про Голлівуд.
«Тепер я заслужила право побути з ним удвох,— думала вона,— і він повинен розуміти це, бо хіба ж він не живе за тими ж законами, яких навчила мене мати?»
Розмері не помилилася. Незабаром він поманив ЇЇ за собою, і вони подалися геть від будинку, до парапету. Вона не відчувала східців під ногами, а ніби перелітала то на довшу, то на коротшу відстань, ледь відштовхуючись від них.
Біля парапету вони задивилися на Середземне море. Далеко внизу останній екскурсійний катер з островів Лерен плив по затоці, немов випущена в небо повітряна куля на святі Четвертого липня
— Тепер я розумію, чому ви так любовно говорите про свою матір,— сказав Дік.— Вона ставиться до вас як справжній друг. В Америці небагато, мабуть, таких матерів.
— Моя мама — найкраща в світі,— палко промовила Розмері.
— Я поділився з нею одним задумом... Вона мені сказала, що ви ще не вирішили, скільки пробудете у Франції,— це залежить від вас.
«Це залежить від вас»,— мало не вихопилось у Розмері.
— Отож, оскільки тут уже скінчилося...
— Скінчилося? — перепитала Розмері.
— Тобто скінчився сезон, тут, на Рів’єрі. Минулого тижня поїхала сестра Ніколь, завтра їде ТоммІ Барбан, у понеділок — Ейб та Мері Норти. Може, цього літа нас чекає ще багато приємних розваг, але вже не тут. Я не люблю довгих проводів — як уже кінчати, то на веселій ноті!—тому і влаштував цю вечірку. А задум у мене ось який: ми з Ніколь їдемо в Париж проводжати Ейба Норта, він повертається до Америки. Може б, і ви поїхали з нами?
— А що сказала мама?
— їй ця ідея сподобалася. Каже, що сама вона не поїде, бо не хочеться, але вас відпустить.
— Я не була в Парижі, відколи стала дорослою,— сказала Розмері.— 3 вами я туди — хоч зараз!
— От і чудово.— Чи їй здалося, що в голосі його задзвенів метал? — Бачите, ви всіх нас полонили, щойно з’явилися на пляжі. Ви повні життя, Ніколь відразу сказала, що це ознака артистичної вдачі. Це не та енергія, яка вдовольняється товариством однієї людини чи навіть якоїсь ізольованої компанії.
Внутрішній голос застеріг її: він поволі намагається підштовхнути її під крильце Ніколь, і, опираючись цьому, вона промовила не менш твердо:
