— Мені теж відразу схотілось познайомитися з вашою компанією, особливо з вами. Я вже вам казала, що закохалась у вас із першого погляду.
Вона обрала правильний тон. Але безмежність простору між небом і землею вже остудила Діка, вичерпала той поштовх, що спонукав привести її сюди, і він зрозумів усю одвертість її поклику, побачив, яка небезпечна ця сцена без репетицій та завчених слів.
Тепер добре було б, якби вона сама забажала повернутися до будинку, але "зробити це було нелегко, надто ж зробити так, щоб не втратити її. Він добродушно всміхнувся, і її ніби обдало холодом.
— Ви ще самі не знаєте, чого вам хочеться. Пішли б і спитали в мами, вона пояснить.
Ці слова приголомшили її. Вона провела пальцямшпо рукаву його темного піджака, ніби торкнулася гладенького шовку сутани. Відчувши, що зараз уклякне, вона зробила останній постріл:
— По-моєму, ви найчудовіша людина в світі — після мами.
— У вас романтичний погляд на речі.
Він засміявся, і сміх цей погнав їх угору до тераси, де Дік віддав її під опіку Ніколь...
Незабаром — і надто скоро — настав час розходитися, і Дайвери подбали про те, щоб гості швидко дісталися додому. У великій «ізотті» Дайверів умістилися Томмі Барбан із своїм багажем—він мав переночувати в готелі, щоб устигнути на ранковий поїзд,— місіс Абрамс, подружжя Маккіско і Кампіон. Ерл Брейді, який повертався до Монте-Карло, зголосився підвезти до готелю Розмері з матір’ю; разом з ними сів і Ройял Дамфрі, бо машина Дайверів була переповнена.
Ліхтарі ще світилися в саду над обіднім столом; Дай- вери провели гостей за ворота й тепер стояли поряд — Ніколь, що, мов чарівна квітка, навіть у нічній темряві висявала красою, і Дік, що голосно прощався з усіма, називаючи кожного гостя на ім’я. Серце Розмері болісно стислося — вона їде, а вони лишаються тут удвох! А потім вона знов подумала: що ж усе-таки побачила у ванній кімнаті місіс Маккіско?
IX
Ніч стояла задушлива, чорна, наче в кошику, підвішеному на самотній тьмяній зірці. Коли передня машина сигналила, то звук в’язнув у густому повітрі. Шофер Брейді волів їхати повільно; задні ліхтарі «ізотти» кілька разів блимнули на звивинах шляху, а потім зовсім зникли. Хвилин через десять, однак, «ізотта» знов завид- ніла попереду — вона стояла край дороги. Під’їжджаючи, шофер Брейді пригальмував, та в цю мить вона повільно зрушила з місця. Обганяючи «ізотту», вони чули голоси в лімузині й бачили, що шофер Дайверів широко посміхається. А потім, набираючи швидкість, вони помчали далі повз хвилясті скупчення темряви на тлі світлішої ночі, пірнули вниз і, після кількох карколомних поворотів, зупинилися нарешті під масивною брилою готелю Госса.
Години зо три Розмері дрімала, а потім довго лежала з розплющеними очима, підхоплена потоком місячного сяйва. У млосно-солодкій темряві вона будувала в уяві різні обставини, що могли б завершитися поцілунком, але сам поцілунок був безплотний, як у кіно. Потім, повернувшись на другий бік,— то було її перше знайомство з безсонням,— вона спробувала подивитися на все це так, як подивилася б її мати. Тут їй допомагали уривки давніх розмов, напівусвідомлені й напівзабуті, вони спливали тепер у пам’яті, надолужуючи брак життєвого досвіду.
