— А я — солдат,— чемно всміхнувся Барбан.— Мій фах — убивати людей. Я бився з ріфами, бо я європеєць, а з комуністами б’юся тому, що вони зазіхають на мою власність.
— Ну, це вже така обмеженість...
Маккіско озирнувся, шукаючи спільників, щоб разом з ними підняти на глум Барбана, але нікого не побачив. Він не розумів того, з чим зіткнувся в Барбані — ні мізерності його запасу ідей, ані складності традицій, на яких його виховано. Що таке ідеї, Маккіско знав, і, пізнаючи світ, навчався розбиратись у дедалі більшій їх кількості; але, опинившись віч-на-віч з людиною, яку він подумки назвав «йолопом», людиною, що, не висловивши жодної вагомої думки, не дала йому, однак, відчути власної вищості, Маккіско поспішив заспокоїти себе висновком, що Барбан — кінцевий продукт віджило- го світу, а отже, й нічого не вартий. Від зустрічей з представниками американської аристократичної еліти Маккіско виніс враження, що найтиповішими рисами її є незграбний, дешевий снобізм, хизування власним неуцтвом і цинічна брутальність, запозичені в англійців, але без урахування тих чинників, які надають змісту англійському філістерству й англійській грубості,— й перенесені до країни, де навіть щонайменші знання й мінімальна ввічливість цінуються більше, ніж деінде,—
18І
власне, ті риси, квінтесенцією яких став так званий «гарвардський стиль» початку століття. Одного з таких аристократів він побачив у Барбані, а що напідпитку він забув про свій страх перед такими людьми, то це неминуче мало завести його в халепу.
Розмері було чомусь соромно за Маккіско. Вона сиділа зовні спокійна, але внутрішньо палала бажанням швидше побачити Діка Дайвера. З її місця за столом, де, крім неї, лишилися тільки Барбан, Маккіско та Ейб, їй видно було стежку, обсаджену миртом і папороттю, а за ними — терасу. Замилувавшись профілем матері, що виник на тлі освітлених дверей, Розмері хотіла була підвестися й піти до неї, але з будинку саме примчала задихана місіс Маккіско.
її аж розпирало від збудження. Вже з того, як вона мовчки витягла стілець, сіла і, втупившись у порожнечу, поворушила губами, видно було, що ця жінка вщерть повна новинами; тож не дивно, що погляди присутніх звернулися до неї, а її чоловік запитав:
— Що сталося, Вай?
— Ох, любий...— почала вона і, обвівши всіх очима, зупинила їх на Розмері.— Ох, люба... Ні, не можу. Страшно й казати.
— Ви серед друзів, заспокойтеся,— сказав Ейб.
— Ох, любі мої, там нагорі я побачила таке...
_ Таємниче похитавши головою, вона замовкла, і то вчасно, бо Барбан підвівся й сказав їй ввічливо, але рішуче:
— Я б не радив вам виносити на люди те, що ви бачили в цьому домі.
VIII
Вайолет голосно, тяжко зітхнула й спробувала надати своєму обличчю спокійнішого виразу.
