— Як, адже він мешкає в Дайверів!
— Але він приїхав. Невже ви не знаєте, що сталося?
На третьому поверсі з грюкотом розчинилися віконниці і типово англійський голос гримнув, карбуючи кожне слово:
— Дуже прошу припинити балачки!
Розмері й Кампіон слухняно зійшли вниз і сіли на лаві при доріжці на пляж.
— То ви й справді нічого не знаєте? Любонько, сталося неймовірне...— Він аж повеселішав, наперед смакуючи враження, яке справить його новина.— І то так несподівано, так нагло! Ах, недаремно я уникаю неврів- новажених людей — мої нерви їх просто не витримують...
Він переможно дивився на неї. Ох і здивується ж вона!
— Любонько,— урочисто виголосив він, поклавши руку їй на стегно й весь нахиляючись до неї, показуючи, що це не випадковий жест — він почувався тепер цілком упевнено.— Має відбутися дуель.
— Що-о?
— Дуель на... Ми поки що не знаємо, на чому.
— Але між ким?
— Зараз я вам усе розповім.— Він голосно зітхнув Т-Ловів далі таким тоном, наче все це сталося з її вини, але він — бог із нею — не збирається її звинувачувати.— Ви ж їхали в іншій машині. Вважайте, що вам пощастило,— мені це коштувало щонайменше двох років життя. І, головне, все сталося так швидко, так несподівано!
— Що ж усе-таки сталося?
— Не знаю навіть, як це почалося. Вона раптом заговорила...
— Хто — вона?
— Вайолет Маккіско,— він притишив голос, наче хтось їх підслуховував.—Але про Дайверів — нічичирк, бо він погрожував голову відірвати кожному, хто бодай словом прохопиться про них.
— Хто погрожував?
— Томмі Барбан. Тож я вам нічого не казав, домовились? І ми так і не дізналися, що хотіла розповісти Вайолет, бо він весь час перебивав її, а потім втрутився Маккіско, і от тепер маємо дуель. Сьогодні вранці — о п’ятій. Через годину.— Він скрушно зітхнув, згадавши про власне лихо.— Ах, краще б це випало мені. Краще б мене вбили на дуелі, бо мені все одно життя не миле.— Він замовк і розпачливо захитався з боку в бік.
Вгорі знову грюкнули залізні віконниці, і той самий англійський голос проказав:
