Маккіско сидів на ліжку з келихом шампанського в руці, але від його хмільної войовничості не лишилося й сліду. Хирлявий, блідий, жалюгідний, він, видно, зовсім сквасився. Певно, цілу ніч пив і писав.
Розгублено подивившись на Ейба та Розмері, Маккіс- ко запитав:
— Вже час?
— Ні, ще маєте з півгодини.
Стіл був усіяний списаними аркушами — мабуть, сторінками одного довгого листа; на останніх сторінках рядки були розгонисті й нерозбірливі. Він зібрав їх, плутаючись у нумерації, присунув настільну лампу, світло якої вже тануло на тлі вікон, надряпав унизу свій підпис, запхав аркуші в конверт і простяг Ейбові:
— Це моїй дружині.
— Ідіть-но підставте голову під холодну воду,— порадив йому Ейб.
— Гадаєте, треба? — невпевнено спитав Маккіско.— Я не хотів би зовсім протверезитися.
— Та на вас дивитися моторошно.
Маккіско слухняно поплентався до ванної.
— Я полишаю все в страшному безладі! —гукнув він звідти.— Не знаю, як Вайолет повернеться в Америку. Я навіть не застрахований — збирався, та все якось рук не ставало.
— Не меліть дурниць, через годину ви будете спокійнісінько снідати тут, у готелі.
— Авжеж, авжеж.
Він повернувся з мокрим волоссям і здивовано подивився на Розмері, неначе вперше її побачив. Раптом на очах його заблищали сльози.
— А роман свій я вже не допишу. От що для мене найтяжче. Ви до мене погано ставитеся,— звернувся він до Розмері,— але цьому вже не зарадиш. Я передусім — письменник.— Він придушено схлипнув і безпорадно похитав головою.— Я часто помилявся в житті, надто часто. Але я був одним із найвидатніших — у певному розумінні...
Він не договорив і посмоктав погаслу сигарету.
— Я ставлюся до вас добре,— мовила Розмері,— але мені не подобається ця витівка з дуеллю.
— Так, треба було відлупцювати його як слід, але тепер уже пізно. Я дав спровокувати себе, а цього я не мав права робити. Клята вдача...
Він пильно глянув на Ейба, немов чекаючи, що той заперечить. Потім, криво осміхнувшись, знову підніс до губ холодний недокурок і хапливо посмоктав його.
