Маккіско озирнувся на Розмері, потім, ніби вибачаючись, промовив до Ейба:
— Перше ніж іти, я хотів би сказати вам дещо віч- на-віч.
— Сподіваюся, що обійдеться без крові,— зітхнула Розмері.— Ця історія безглузда від початку й до кінця, і треба зробити все, щоб до стрілянини не дійшло.
XI
Внизу, в безлюдному вестибюлі, Розмері зустріла Кампіона.
— Я бачив, як ви пішли нагору,— заговорив він збуджено.— То як він себе почуває? Коли відбудеться дуель?
— Не знаю.— їй не сподобався його тон — неначе йшлося про циркову виставу з Маккіско в амплуа трагічного клоуна.
— їдьмо зі мною. Я замовив машину в готелі,— сказав він так, як кажуть: «Маю зайвий квиток».
— Я не поїду. Не хочу.
— Чому? Я б нізащо не пропустив такої події, хоч певен, що це мені коштуватиме кількох років життя. Ми можемо, зрештою, все побачити й віддалік.
— Запросіть краще містера Дамфрі.
Монокль випав з його ока й цього разу повис на стрічці, не маючи де сховатися. Кампіон гордовито випростався.
— З цією людиною я більше не маю нічого спільного.
— На жаль, я поїхати не зможу. Мама сердитиметься.
Повернувшись до номера, Розмерї почула, як у дру* гій кімнаті рипнуло ліжко, і місіс Спірс сонно запитала її:
— Де ти була?
— Не брав сон, і я виходила. Ти поспи ще, мамусю.
— Зайди-но сюди.
Ліжко знову рипнуло. Розмері здогадалася, що мати сіла. Ввійшовши до її кімнати, вона розповіла про все, що сталося.
— А чом би тобі не поїхати? — сказала місіс Спірс.— Близько підходити й справді не слід, але потім, при потребі, ти могла б і допомогти чимось.
