Розмері вагалась: їй зовсім не хотілося, щоб хтось побачив, як вона підглядає, але у сонної місіс Спірс думки ще плуталися, а в пам’яті жили спогади з часів, коли вона була лікаревою дружиною — спогади про нічні виклики до жертв нещасливого випадку чи смертельної недуги.
— Я хочу, щоб ти сама, без мене, вирішувала, куди тобі йти і що робити. Зрештою, для рекламних трюків Рейні ти робила куди важчі речі.
Розмері все ще вважала, що їхати їй ні до чого, але вона підкорилася чіткому, твердому голосові матері — як підкорилася в дванадцять років, коли цей голос звелів їй увійти до театру «Одеон» зі службового входу й по? тім привітав її з успіхом.
Вийшовши на сходи, Розмері побачила, як від’їхали в автомобілі Маккіско з Ейбом, і полегшено зітхнула, але в цю мить з-за рогу з’явилася готельна машина. Радісно вискнувши, Луїс Кампіон затяг Розмері досередини.
— Я навмисне там сховався, а то б вони не дозволили нам їхати. Я ось і кінокамеру прихопив.
Вона всміхнулася, не знаючи, що казати. Він був такий огидний, що вже й огиди не викликав,— вона просто не сприймала його як людину.
— Чому все-таки місіс Маккіско не сподобалися Дай- вери? — спитала вона.— Адже вони були з нею такі привітні.
— Тут річ не в тім, сподобалися чи ні. Вона там побачила щось. А що саме, ми так і не дізналися через того Барбана.
— То вас засмутило не це?
— Ой, та не це, не це,— голос його затремтів.— Коли ми повернулися до готелю, сталося ще щось... Але тепер мені вже однаково — я вмиваю руки!
Слідом за першою машиною вони виїхали на прибережне шосе, проминули Жуан-ле-Пен, де у риштуванні стояв новий будинок казино, і помчали далі на схід. Минула вже четверта година ранку, і під сіро-блакитним небом перші рибальські човни, порипуючи, виходили в сіро-зелене море. Невдовзі обидві машини завернули з шосе і берег залишився позаду.
— Поле для гольфа! — вигукнув Кампіон.— От побачите, це буде десь тут!
Він не помилився. Коли Ейбова машина зупинилася попереду, небо на сході взялося жовтими й червоними смугами, що провіщали спеку. Розмері й Кампіон наказали шоферові поставити машину в сосновому ліску, а самі рушили попід деревами, краєм поля, де по вигорілій, жухлій траві походжали Ейб та Маккіско, який раз у раз задирав голову, мов кролик, що принюхується. Невдовзі на протилежному кінці поля з’явились якісь постаті — попереду можна було впізнати Барба- на, за ним секундант-француз ніс під пахвою футляр з пістолетами.
Жахнувшись, Маккіско сховався за Ейбову спину й добряче хильнув із фляжки бренді. Потім, відсапуючись, рушив уперед і, певно, налетів би з розгону на супротивника, що прямував назустріч, коли б не Ейб, який притримав його, а сам пішов радитися з французом. Сонце вже зійшло.
Кампіон схопив Розмері за плечі.
