нічого, а по другій — графа Ліппе-Вайссенфельда. Мері Норт — дочка мандрівного майстра-шпадерника і далекий нащадок президента Тайлера. Розмері — дівчина із самої середини середнього прошарку суспільства, яку мати закинула на нерозвіда- ні висоти Голлівуда. Єдине, що робило їх схожими й водночас відрізняло від багатьох американських жінок, це те, що всі три добре почувалися в світі чоловіків і зберігали свою особистість завдяки чоловікам, а не всупереч їм. Кожна могла б стати зразковою дружиною чи зразковою куртизанкою, залежно від обставин, але не від обставин свого походження, а інших, куди важливіших — залежно від того, зустріне чи не зустріне в житті чоловіка, який їй потрібен.
Розмері раділа цьому сніданкові в ресторані, раділа компанії, приємній ще й тому, що їх сиділо тільки семеро — більше було б уже забагато. І може, саме вона, новенька, діяла на них, як збудник, і вони розкривалися одне перед одним, як ніколи досі. Коли вони підвелися
з-за столу, офіціант кивком голови показав Розмері на темний закуток, що є в кожному французькому ресторані, і там, при тьмяному світлі оранжевої лампочки, вона відшукала в довіднику номер і подзвонила на студію «Франко-Амерікен філмз». Авжеж, вони мають копію «Татової доньки»,— щоправда, зараз вона на руках, але через кілька днів можна буде влаштувати перегляд на вулиці Ангелів, 341,— про деталі домовляйтеся, будь ласка, з містером Краудером.
Кабіна стояла біля виходу до вестибюля, і, кладучи трубку, Розмері почула притишені голоси, що-долинали з-за вішалки з плащами за якихось три кроки.
— ...то ти кохаєш мене?
— Кохаю! Ох, як кохаю!
Розмері впізнала голос Ніколь і, завагавшись, зупинилася на дверях кабіни. Почувся голос Діка:
— Я хочу тебе. Дуже. Ходімо в готель.
Ніколь коротко, притамовано зітхнула. Спершу Розмері не збагнула змісту слів, але тон вона зрозуміла, і таємнича інтимність його озвалася тремтінням у ній самій.
— Хочу тебе.
— Я буду в готелі о четвертій.
Розмері стояла, затамувавши подих, поки голоси віддалилися. Спочатку вона навіть здивувалась: чомусь взаємини між Діком і Ніколь здавалися їй досі знеособленими, власне — безтілесними. Але раптом її охопило якесь нове почуття, бурхливе й незнайоме. Вона не знала, що це — захват чи відраза, знала тільки, що невимовно вражена. Вона почувалася страшенно самотньою, повертаючись до залу, а водночас і зворушеною, як ніколи, а палке, вдячне: «Кохаю! Ох, як кохаю!» — бриніло у вухах. Справжній зміст розмови, мимовільним свідком якої вона стала, був їй поки що незрозумілий, усе це ще чекало на неї у майбутньому, але вона відчувала, що нічого поганого тут нема, їй не було гидко, як іноді на зйомках любовних сцен.
Та хоч усе це і не стосувалося безпосередньо Розмері, вона вже не могла лишатися байдужою; мандруючи по крамницях з Ніколь, вона думала про призначене побачення, а та, здавалося, й забула про нього. Розмері придивлялася до своєї супутниці, по-новому оцінюючи її; принадність, і знову й знову переконувалася, що вродливішої жінки ще не бачила. В Ніколь вабило все — і певна твердість вдачі, і звички та уподобання, і ота якась загадковість, що її Розмері, мислячи міщанськими категоріями своєї матері, пов’язувала із ставленням Ніколь до грошей. Розмері тратила зароблені гроші, і в Європу вона потрапила завдяки тому, що одного січневого ранку шість разів стрибала у воду хвора, аж доки температура не підскочила з
