— Я знову сповнююся бойовим запалом! Адже за мною теж ціле століття кохання, кохання в штаті Огайо! Зараз я рознесу цей окоп.— Голова його вигулькнула з-за насипу.— Ви що ж, не знаєте правил гри? Ви вбиті — то була ручна граната!
Розмері засміялася, а Дік ухопив жменю камінців, щоб відповісти нападникові, але розтулив кулак, і вони посипалися на землю.
— Ні, я не можу пустувати в такому місці,— сказав він вибачливо.— «Розірвано срібний шнур, розколото золоту чашу» і як там далі; можете сміятися, але я невиправний романтик, і тут уже не зарадиш.
— Я теж романтик.
Вони вийшли з чистого, реставрованого окопу,— просто перед ними стояв пам’ятник полеглим ньюфаунд- лендцям. Читаючи напис на ньому, Розмері раптом схлипнула. Як і більшості жінок, їй подобалось, коли хтось підказував, що вона повинна відчувати за тих чи тих обставин; подобалося і тепер, коли Дік навчав її відрізняти смішне від сумного. Але над усе їй хотілося,
1 Хрещена мати, а також жінка, що листується, із солдатом-фрон- товиком і піклується про нього
щоб він зрозумів, як вона його кохає, кохає так, що аж у голові паморочиться, і вона ходить полем битви ніби в прекрасному сні.
Вони посідали в машину й рушили назад до Ам’єна. Дрібний теплий дощик кропив миршаві деревця й кущі; вони минали складені, немов для величезних погребальних вогнищ, невибухлі снаряди, гільзи, бомби, гранати, а також спорядження — каски, багнети, рушничні ложа, зотліле взуття, що шість років пролежало в землі. Дорога різко завернула, і очам відкрилося ціле море могил, море білих баранців-надгробків. Дік звелів зупинитися.
— Дивіться, це ж наша знайома. І все ще з вінком.
Він вийшов і попростував до дівчини, яка розгублено
стояла коло брами з вінком у руках. Поряд чекало таксі. То була та сама руда дівчина з Теннессі, з якою вони познайомилися вранці в поїзді,— вона приїхала з Америки, щоб покласти квіти на могилу брата. Тепер обличчя її було сердите й заплакане.
— Ці типи у воєнному міністерстві дали мені, певно, не той номер,— поскаржилася вона Дікові.— На тій могилі стоїть інше прізвище. Я з другої години шукаю, але їх тут стільки, що хіба знайдеш...
— А я на вашому місці поклав би вінок на першій- ліпшій могилі, не читаючи навіть прізвища,— порадив Дік.
— Ви так гадаєте?
— Я гадаю, що він похвалив би вас за це.
Вже сутеніло, і дощ припустив дужче. Дівчина поклала вінок на могилу, найближчу до брами. Дік запропонував їй відпустити таксі і повернутися до Ам’єна разом з ними. Вона погодилася.
