років вони тільки починають функціонувати.
Дік поблажливо засміявся. Він любив Ейба, хоча давно вже перестав вірити в нього.
— Для медицини це щось нове, а взагалі ходім.
Ейб уловив у його словах нотку зверхності й ніби між
іншим зауважив:
— Ох, боюся, що моя нова річ піде на Бродвеї куди раніше, ніж ви завершите свій науковий трактат.
— Тим краще,— спокійно відповів Дік,— тим краще,
Можливо, я й зовсім закину свій, як ви кажете, «науковий трактат».
— Ну що ви, Діку! — злякано скрикнула Мері.
Розмері вперше побачила в Діка таке обличчя — застигле, без будь-якого виразу. І відчувши, що його слова мають якийсь прихований і дуже важливий зміст, мало не скрикнула слідом за Мері: «Ну що ви, Діку!»
Але Дік уже весело сміявся.
— Закину цей і візьмуся за інший,— додав він і підвівся з-за столу.
— Ні, ні, стривайте, Діку. Поясніть мені...
— Іншим разом. На добраніч, Ейбе. На добраніч, Мері.
— На добраніч, Діку любий. ^
Мері всміхалася так, наче їй подобалося сидіти тут, на майже спорожнілому поплавці. Вона ніколи не втрачала мужності й надії і ладна була йти за чоловіком дорогою в нікуди, йти, пристосовуючись і перевтілюючись на ходу і усвідомлюючи, що їй ще жодного разу не вдавалося відвернути його бодай на крок від його стежки; і часом вона з болем у серці думала, що таєм-. ниця обраного Ейбом шляху, а отже, і її шляху, захована у ньому так глибоко, що їй ніколи до неї не добутись. І все ж вона завжди випромінювала надію, немов якийсь живий талісман...
XV
— Що саме ви хочете закинути? — спитала Розмері в таксі, серйозно заглядаючи Дікові в очі.
— Ет, пусте.
— Ви науковець?
— Я лікар.
— Та невже? — вона радісно всміхнулася.— Мій тато теж був лікарем. Але чому ж ви тоді?..
