Дік підніс до очей польовий бінокль, горло його стис- лося.
Через хвилину він пішов окопом далі й за наступним вигином побачив своїх супутників — вони чекали на нього. Схвильований, він хотів поділитися з іншими, щоб і вони усе відчули й зрозуміли,— хоч сам він, на відміну від Ейба Норта, не брав участі у бойових діях.
— Того літа за кожну п’ядь цієї землі віддано двадцять людських життів,— сказав він Розмері.
Вона слухняно обвела поглядом зелену, досить убогу рівнину, порослу хирлявими шестирічними деревцями. Якби Дік сказав, що і по них зараз стрілятимуть із гармат, вона б і цьому повірила. Кохання її досягло вже тієї межі, за якою починаються біль та розпач. Вона не знала, що робити,— а матері поряд не було.
— Відтоді перемерло безліч людей, та й ми незабаром повмираємо,— втішливо мовив Ейб.
Розмері зачаровано дивилася на Діка, чекаючи, що він казатиме далі.
— Бачите он той струмок? Ми дійшли б до нього за дві хвилини. А от англійці добувалися тоді місяць. То дюйм за дюймом просувалася вперед ціла імперія, попереду люди гинули, а ззаду напирали інші. А друга імперія так само повільно відступала, залишаючи своїх полеглих — незліченні купки закривавленого шмаття. За нашого покоління нічого схожого вже не буде, жоден європейський народ не наважиться на таке.
— Он як? У Туреччині оце щойно скінчили воювати,— заперечив Ейб.— А в Марокко...
— То зовсім інше. У всякому разі, Західний фронт у Європі не повториться, принаймні за нашого життя. Молодь гадає, що їй це до снаги, але вона помиляється. Першу битву на Марні ще можна б повторити, але те, що сталося тут,— нізащо. За тим, що тут сталося, стояло дуже багато — віра в бога, і роки достатку, і величезна впевненість у своїх силах, і саме ті відносини між класами, що склалися на той час. Росіяни та італійці для цього фронту не годилися. Тут потрібна була особлива цілісність почуттів, що їх усмоктують з материним молоком. Треба було, щоб у пам’яті жили різдвяні свята й поштові листівки з портретами кронпринца та його нареченої, і маленькі кафе Валанса, і пивниці на Унтер- ден-Лінден, і одруження в мерії, і поїзди на іподром, і дідусеві бакенбарди.
— Таку тактику бою винайшов ще генерал Грант у тисяча вісімсот шістдесят п’ятому,— під Пітерсбергом.
— Ні, генерал Грант винайшов те, що зветься масовою різаниною. А те, про що кажу я, іде від Льюїса Керролла, і Жюля Верна, і від того, хто написав «Унді- ну», і від сільських пасторів, що розважалися грою в кеглі, і від марсельських marraines *, і дівчат, зведених у лісочках Вюртемберга та Вестфалії. Власне, тут відбулася любовна битва — ціле століття міщанського кохання пішло на те, щоб удобрити це поле. Це була остання любовна битва в історії.
— То ви, чого доброго, віддасте її авторство Девіду Герберту Лоуренсу,— сказав Ейб.
— Весь мій прекрасний, милий, упорядкований світ був висаджений у повітря могутнім вибухом любовного динаміту,— не вгавав Дік.— Правда, Розмері?
— Не знаю,— серйозно відповіла вона.— Це ви все знаєте.
Вони трохи відстали від інших. Раптом на них посипався град камінців і грудочок землі, і Ейб гукнув з ходу сполучення неподалік:
