ньому ніяких вільностей.
— Кого я поважаю, то це Антейля,— визивно промовила місіс Маккіско, знов обернувшись до Розмері.— Антейля і Джойса. У вашому Голлівуді про них, певно, й не чули, а мій чоловік, між іншим, автор першої в Америці монографії про «Улісса».
— Якби ж то мені сюди сигарету,— спроквола сказав містер Маккіско.— Я б зараз що хоч за сигарету віддав.
— Джойс вражає передусім своєю сміливістю — правда ж, Елберте?
Раптом вона затнулася. Жінка з перловим намистом увійшла у воду слідом за своїми двома дітьми, і в цю мить Ейб Норт, підпливши під водою, вихопився вгору, мов вулканічний острів, з малюком на плечах. Дитина заверещала з переляку й захвату, а жінка дивилася на них спокійно й лагідно, не всміхаючись.
— Це його дружина? — спитала Розмері.
— Ні, це місіс Дайвер. Вони живуть не в готелі.—Місіс Маккіско вп’ялася очима в обличчя тієї жінки, немов фотографуючи його. Потім рвучко обернулася до Розмері.— Ви вже бували за кордоном?
— Так, я навчалася в Парижі.
— Тоді ви, напевно, знаєте — Францію не зрозумієш
і не взнаєш, не маючи знайомих серед справжніх французів. А які враження вивезуть звідси ці люди? — Вона стенула лівим плечем, показавши на берег.— Ні з ким не знаються, варяться в своєму соку. Ми от про все подбали наперед: запаслися рекомендаційними листами до найвидатніших паризьких митців. Згадуємо тепер Париж, як казку!
— Ще б пак.
— Бачите, мій чоловік завершує свій перший роман.
— Справді? — озвалася Розмері. Єдине, що її цікавило в цю мить — чи спромоглася мати заснути в таку спеку.
— Атож, задум приблизно той самий, що й в «Уліс- сі»,— провадила далі місіс Маккіско.— Тільки в чоловіка дія охоплює не добу, а століття. Він бере зубожілого старого француза-аристократа й зіштовхує його з реаліями технічної ери.
— На бога, Вайолет, навіщо ти всім роздзвонюєш,— обурився Маккіско.— Поки роман не готовий, я не хочу, щоб про нього пащекували всі, кому не лінь.
Розмері повернулася на берег і знову лягла на осонні, накинувши халат на вже трохи обпечені плечі. Чоловік у жокейській шапочці тепер обходив своїх друзів із пляшкою й чарочками; їхнє товариство потроху веселішало й збивалося докупи, аж поки всі не зібралися під дахом із кількох парасолів — Розмері здогадалася, що хтось із них від’їжджає і це — прощальна учта. Навіть діти перейнялися веселим збудженням, що вихлюпувалося з-під парасолів, і Розмері чомусь подумала, що душею цього товариства є чоловік у жокейській шапочці.
