— Трішечки. Він такий гарний! І майже рудий.— Вона їла з величезним апетитом.— Він, щоправда, одружений — звичайна історія.
Мати була найкращою подругою Розмері; вона віддавала дочці всі свої помисли й сподівання, що не дивина в артистичному середовищі, протеїв даному разі явище незвичайне, бо місіс Елсі Спірс не прагнула в такий спосіб компенсувати власні невдачі. Вона не нарікала на долю — двічі овдовівши після двох щасливих заміж- жів, вона виробила в собі життєрадісний стоїцизм. Перший її чоловік був кавалерійським офіцером, другий — військовим лікарем, і від обох вона засвоїла здорові погляди на життя, які тепер прищеплювала дочці. Вона не пестила Розмері і цим зуміла виховати в ній тверду вдачу, але водночас виявляла до неї безмежну любов і турботу, виховуючи в дівчині ідеалізм, що вже давався взнаки: Розмері обожнювала матір і дивилася на світ її очима. Отож при всій своїй дитячій наївності, вона була захищена подвійним панциром, материнським і власним,— і цілком по-дорослому цуралася всілякого фальшу, дешевини й вульгарності. Проте після раптового успіху Розмері в кіно місіс Спірс відчула, що час уже відлучити її від грудей, і тепер була б скоріше втішена, ніж засмучена, якби цей щирий, палкий і вимогливий ідеалізм зосередився на комусь іншому.
— Отже, тобі тут подобається? — спитала вона.
— Тут було б, напевно, весело, якби ми познайомилися з тією компанією. На пляжі були й інші люди, але ті мені не сподобалися. Знаєш, вони мене впізнали — куди не приїдеш, усі дивилися «Татову доньку».
Місіс Спірс почекала, поки цей спалах марнославства пригасне, а тоді перейшла на діловий тон:
— До речі, коли ти думаєш побачитися з Ерлом Брейді?
— Та хоч увечері, якщо ти не стомилася.
— їдь без мене.
— Можна ж відкласти и на завтра.
— Ні, я хочу, щоб ти поїхала сама. Це, зрештою, недалеко, і ти, хвалити бога, знаєш французьку.
— От бачиш, мамо, як виходить: я мушу, а мені не хочеться.
— Господи, не хочеш сьогодні, то й не їдь! Але, поки ми тут, це треба обов’язково зробити,
— Гаразд, мамо.
Після ленчу їх раптом охопило тоскне заціпеніння, знайоме багатьом американцям, які потрапляють у тихий закуток чужого краю. Ніяких спонук до дії, голосів, на які треба озиватися, ані уривків власних думок, почутих зненацька від когось,— світ ніби завмер, і життя припинило свій плин.
— Трьох днів тут і справді вистачить, мамо,— сказала Розмері, коли вони повернулися до свого номера. За вікном легенький вітерець скаламучував спеку, проціджував її крізь віття дерев, хлюпав гарячими хвильками крізь щілини спущених жалюзі.
— А як же твій пляжний роман?
— Я нікого, крім тебе, не люблю, мамусю.
