нещире.
— А тепер я хотів би поговорити кілька хвилин з вашою дочкою,— сказав доктор Домлер, переходячи на англійську мову, неначе це могло зблизити його з Уорреном*
Через кілька днів після того, як Уоррен, залишивши дочку в клініці, повернувся до Лозанни, доктор Домлер і Франц записали в історії хвороби Ніколь:
«Diagnostic: Schizophrenie. Phase aigue en decroissance. La peur des hommes est un symptome de la maladie, et n’est point costitutionnelle... Le pronostic doit rester reserve»
І з дедалі більшим зацікавленням вони почали чекати других відвідин містера Уоррена, який обіцяв з’явитися найближчим часом. Але дні спливали, а містер Уоррен не поспішав виконати свою обіцянку. По двох тижнях доктор Домлер написав йому листа. Не одержавши відповіді, він наважився на крок, який за тих часів вважався «une folie»16,— замовив телефонну розмову з «Гранд- отелем» у Лозанні. Камердинер містера Уоррена відповів йому, що містер Уоррен сьогодні від’їздить до Америки й сам,е спаковує речі. Але на думку про те, що сорок швейцарських франків за телефонну розмову будуть записані на рахунок клініки, в жилах доктора Домлера скипіла кров тюїльрійських гвардійців, і містерові Уоррену довелося підійти до телефону.
— Ви повинні приїхати. Це конче потрібно. Від цього залежить здоров’я вашої дочки. Інакше я знімаю з себе будь-яку відповідальність.
— Але ж, докторе, ви лікар — вам і карти в руки. Мене терміново викликають додому!
Доктор Домлер ніколи ще не розмовляв з людьми з такої відстані, та все ж він виголосив свій ультиматум так твердо, що наляканий американець здався. Через півгодини після своєї другої появи в клініці Уоррен не витримав; могутні плечі під спортивним піджаком затрусилися від здушених ридань, очі почервоніли, як Женевське озеро під призахідним сонцем, і Домлер з Фран- цом почули жахливе визнання.
— Я сам не знаю, як воно сталося,— хрипко вимовив він.— Сам не знаю... Вона була ще дитиною, коли подерла її мати, і щоранку вона приходила до мого ліжка, іноді навіть засинала в мене під боком. Я так жалів бідолашну дитину. Ну, а згодом ми почали подорожувати разом. Сидячи в машині чи в купе поїзда, завжди трималися за руки, і вона мені наспівувала пісеньки. Іноді ми казали одне одному: «Нумо сьогодні не дивитися ні на кого,— нехай цей день належить тільки нам,— крім нас з тобою ніхто на світі не існує!» — В голосі його забринів сарказм.—- Люди казали, яка зворушлива любов між батьком і дочкою... розчулювалися до сліз. Ми були, як закохані... а скінчилося тим, що стали коханцями... Після того, як це сталося, я ладен був застрелитися... та, видно, такі мерзенні виродки, як я, на таке не здатні.
— А потім що? — спитав доктор Домлер, знову вертаючись думкою до Чікаго й згадуючи лагідного, блідого добродія в пенсне, який так уважно придивлявся до нього в Цюріху тридцять років тому.— Це тривало далі?
— О ні, ні! Вона... Вона зразу немовби закам’яніла, тільки казала: «Нічого, нічого, татку. Забудьмо. Нічого».
— Чи були якісь наслідки?
— Ні.— Він судорожно схлипнув і кілька разів висякався в хусточку.— Але досить і тих, що маємо тепер.
Вислухавши розповідь, доктор Домлер відкинувся на спинку свого глибокого крісла, цього неодмінного атрибуту
