буржуазного існування, і подумки мовив: «Селюк!» — чи не вперше за двадцять років вживши такий ненауковий термін. Потім сказав:
— Я просив би вас переночувати в Цюріху, а вранці знову прийти до мене.
— А потім?
Доктор Домлер розвів руки настільки, що в них умістилося б порося.
— Очевидно, Чікаго,— відповів він.
IV
— Тепер ми вже все знали,— вів далі Франц.—Домлер сказав Уорренові, що візьметься лікувати дочку за умови, що тоц розлучиться з нею на довгий час — принаймні на п’ять років. Уоррена, після його сповіді, найбільше, здається, хвилювало, чи не дійде ця історія до Америки. Ми опрацювали план лікування й почали чекати наслідків. Особливих підстав для оптимізму ми не мали: як ви знаєте, процент одужань, навіть так званих одужань у соціальному аспекті, в цьому віці вкрай низький.
— Перші листи справляли гнітюче враження,—погодився Дік.
— Так-так. І при тому були такі типові. Я навіть вагався, чи відсилати перший лист. Та потім вирішив: нехай Дік знає, що ми тут робимо — що ми не сидимо згорнувши руки. Я вдячний вам за те, що ви відповідали їй: це справжня великодушність.
Дік зітхнув.
— У неї таке чарівне личко — вона мені надіслала кілька своїх знімків. І потім, я там цілий місяць сидів без діла. Зрештою, я ж їй нічого особливого не писав, твердив тільки: «будь розумною дівчинкою й слухайся лікарів».
— І цього вистачило. Головне, що десь поза клінікою з’явилася людина, про яку вона могла думати. Адже доти в неї нікого не було, крім старшої сестри, з якою вона, видно, не дуже близька. До того ж, її листи давали нам цінний матеріал, допомагали стежити за перебігом хвороби.
— Що ж, я радий.
— Ви розумієте, як це сталося? У неї розвинувся комплекс провини — вона вважала себе співучасницею. Але само по собі це не так істотно, хіба що дає уявлення про загальну цілісність натури й силу характеру. Отже, спочатку той шок. Потім вона потрапляє до пансіону і там, слухаючи дівочі розмови, піддається інстинктові самозбереження — починає переконувати себе, що ніякої провини за нею немає. А звідси вже тільки один крок до ілюзорного світу, де всі чоловіки затівають проти тебе лихе, і чим більше їх любиш і довіряєш їм, тим вони підступніші...
— Чи згадувала вона будь-коли безпосередньо про... ну, про той жах?
— Ні, і, щиро кажучи, коли стан її почав нормалізуватися — це було десь у жовтні,— ми спершу навіть розгубилися. Якби їй було років тридцять, можна було б спокійно чекати, поки вона сама пристосується до життя. Але, зважаючи на її молодість, ми побоювалися, щоб вона не лишилася внутрішньо скаліченою назавжди. Отож доктор Домлер сказав їй одверто: «Тепер усе залежить від вас самої. Ви ні в якому разі не повинні вважати, що життя для вас у чомусь скінчилося,—
