— Ви знаєте «Індостан»? —тривожно спитала вона.— Мені подобається, я раніше не чула. А ще в мене є — «Вони не діти вже, повірте» і «Коли ти плачеш, я радію». Ви, напевно, танцювали під усі ці речі в Парижі.
— Яв Парижі не був.
Йому весь час хотілося дивитись на її кремову сукню, що здавалася то блакитною, то сірою, коли вони йшли між дерев, на її волосся, що ніби аж світилося. Щоразу, коли їхні погляди зустрічалися, вона ледь усміхалась, і в променях ліхтарів обличчя її ясніло, мов ангельський лик. Вона ніби дякувала йому — чарівному принцу — за казковий бал, на який він її запросив, і Дік усе менше й менше розумів своє ставлення до неї, а вона сповнювалася впевненості — і очі її світилися безмежною радістю.
— Я тепер можу робити все, що хочу,— сказала вона.—' В мене є ще дві платівки, вони вам сподобаються: «Зажди хоч, доки вернеться стадо» і «Прощавай, Александре!»
Наступного разу, через тиждень, він трохи запізнився, і Ніколь уже чекала його на стежці, що вела від Фран- цового котеджу до головного корпусу. Відкинуте з чола волосся вільно спадало їй на плечі, і здавалося, ніби її обличчя оце щойно відкрилося світові чи ніби вона вийшла з лісу на галявину, освітлену місяцем. Усе таємне й загадкове відступилося від неї; Дікові захотілося, щоб за нею не стояло ніякого минулого, щоб вона була дівчиною нізвідки, яка просто виникла раптом із темряви. Вона повела його до сховку, де стояв патефон; вони обійшли флігельок-майстерню, видобулися на скелю й сіли під низьким муром — самі в безкрайому морі нічної темряви.
Вони були тепер уже в Америці — навіть Франц, який вважав Діка всепереможним Лотаріо, нізащо не здогадався б, як далеко вони залинули — туди, де пломеніє пал кохання, а зміст життя — то шал єднання, де — «на побачення я їду — водій, натисни на педаль!» — і де «коли ти усміхнулась, забув я тугу і печаль!»; потім вони зустрічалися десь в Індостані, а після того, видно, посварилися, бо «зірки на небі плакали, а нам було однаково, було нам все одно»,— і, нарешті, розійшлися — «і серце скрижаніло, і вже нема кохання — ні радості, ні трепету і ні страждання...»
Тоненькі павутинки мелодій, що єднали втрачені дні з майбутніми надіями, снувалися в темряві швейцарського вечора. Паузи заповнював спів цвіркуна. Потім Ніколь зупинила патефон і сама заспівала:
Кинь срібний долар Додолу,
Накреслить долар Срібне коло...
Здавалося, вона зовсім не дихає, тільки ледь розтулені уста вимовляють слова пісні.
Дік рвучко підвівся.
— Що з вами? Не подобається пісенька?
— Ні, чому ж, подобається.
— А цієї мене навчила наша куховарка ще вдома:
Якби ж то мені розум,
Якби мені знаття,
