чисто клінічними, «практичними»,— це дозволяє їм перемагати без боротьби. Вас це не стосується, Франце, вам цей фах на роду написаний. І слава богу, що вас не збивали з пуття якісь інші «нахили»,— я, наприклад, став психіатром тільки тому, що одна дівчина в коледжі святої Гільди в Оксфорді відвідувала лекції з психіатрії. А тепер — даруйте за банальну фразу — я не хочу, щоб ідеї, які я маю, потонули в двох-трьох дюжинах пива.
— Воля ваша,— відповів Франц.— Ви американець. Ви можете робити це, не боячись за свою професійну репутацію. Але я особисто ворог усіляких популяризацій. Ще, бува, ви почнете писати брошурки під назвою «Роздуми для невтаємничених», розжовуючи все так, що читачеві просто не треба буде думати! Якби мій батько був живий, Діку, він подивився б на вас отак і пирхнув. Він узяв би цю серветку, згорнув її отак, а це кільце взяв би отак,— Франц підняв темне дерев’яне кільце для серветки, прикрашене різьбленою головою вепра,— і сказав би: «В мене таке враження...»,— потім він би глянув на вас, подумав: «Ет, шкода слів»,— і пирхнув би ще раз. І на тому, власне, й скінчився б обід.
— Сьогодні я сам,— задерикувато сказав Дік,— але завтра, може, з’являться й інші. А тоді вже надійде моя черга згортати серветку, як ваш батько, і пирхати.
Франц помовчав трохи, потім спитав:
•— Як почуває себе наша пацієнтка?
— Не знаю.
— Вже час би знати.
— Вона мені подобається. Вона дуже приваблива. Але що я, по-вашому, мушу робити далі? Водити її в гори по едельвейси?
— Я вважав, що при вашій схильності до наукових трактатів у вас виникне якась ідея.
— ...ГІрисвятитиїй своє життя?
Франц гукнув у кухню, до дружини:
— Du lieber Gott! Bitte, bringe Dick noch ein Glass Bier
— Мені краще більше не пити перед розмовою з Дом- лером.
— Ми вважаємо, що передусім слід опрацювати програму. Минув місяць, дівчина явно закохалась у вас. За звичайних обставин це нас не обходило б, але тут, у клініці, ми не можемо дивитися на це крізь пальці.
— Я зроблю так, як скаже доктор Домлер,— пообіцяв Дік.
Але він не дуже вірив, що Домлер зуміє з’ясувати становище, яке йому самому ще було зовсім не ясне. Без будь-яких його свідомих зусиль вийшло так, що все тепер залежало від нього. Йому пригадалося, як у дитинстві він сховав ключ від шафки із столовим сріблом під хусточками в горішній шухляді комода; всі відбігали ноги, шукаючи ключа, а він спостерігав цю метушню незворушно, як філософ. Щось схоже він відчував і тепер, коли заходив із Францом до кабінету професора Дом- лера.
Професор, обличчя якого в рамці прямих бакенбардів було прекрасне, як обвита виноградом веранда старовинного
