будинку, враз обеззброїв Діка. Він зустрічав людей і талановитіших, ніж Домлер, але не було серед них людини благороднішої.
(Те саме він знову подумав через півроку, коли побачив Домлера в труні: веранда спорожніла, виноградний заріст бакенбардів лежав на цупкому крохмальному комірці, відблиски багатьох битв згасли назавжди в щілинах очей під тонкими повіками...)
— Добридень, сер,— привітався Дік, виструнчившись по-військовому.
Професор Домлер спокійно переплів пальці. Франц почав доповідати, як ад’ютант чи секретар доповідає начальникові, та за хвилину начальник урвав його:
— Ми досягли певних успіхів,— лагідно промовив він.— Але тепер, докторе Дайвер, нам потрібна ваша допомога.
Дік, захоплений зненацька, признався:
— Мені самому ще не все ясно.
— Мене не стосуються ваші особисті висновки,— сказав Домлер.— Але дуже стосується інше: цей «перехідний період»,— тут він, іронічно примружившись, глянув на Франца, а той відповів йому таким самим поглядом,— треба завершити. Стан здоров’я міс Ніколь помітно поліпшився, але вона ще не видужала настільки, щоб пережити трагедію кохання без взаємності.
Франц хотів був докинути щось, але Домлер жестом зупинив його.
— Я розумію, що ви потрапили в нелегке становище.
— Що й казати.
Професор відкинувся на спинку крісла й засміявся, і крізь сміх запитав, поблискуючи пильними сірими очицями:
— , А може, ви й самі не лишилися байдужі?
Дік, розуміючи, що його загнали на слизьке, теж засміявся.
—¦ Вона дуже гарна дівчина — до такої вроди не можна лишатись байдужим. Але я не збираюсь...
Франц хотів був втрутитися, але Домлер знову зупинив його, руба спитавши в Діка:
— То, може, вам краще було б виїхати звідси?
— Виїхати я не можу.
Доктор Домлер обернувся до Франца.
— Тоді нам доведеться зробити так, щоб виїхала міс Уоррен.
