Соломія журно виводила:
Уже як загорнули гуртом яму й вирівняли зверху горбик, Соломія прив'язала до перекладини хреста білу хустку, і коли вони рушили у світ широкий, то озираючись, все бачили й бачили той хрест самотній, наче всіма покинутий, і білу хустку на ньому.
Здавалося, Савка махає їм на прощання, а потім, як піднялися на взгірок, перевалили через гребінь і почали спускатися потойбіч, хрест зник з очей, а з ним і Савчина могилка – назавжди. Глухо шуміли дерева, хрипко й надривно кричав якийсь птах у пущі, вони йшли, хоч попереду в них не було дороги, йшли на схід сонця і Соломія ні-ні, а все ще розгублено озиралась, хоч знала, що Савки вже немає – навіть його могилки, яка швидко заросте травою і з часом, ніким не доглянута, навіки зникне з лиця землі і ніхто й не знатиме, де знайшов свій останній спочивок січовий козак Савка з веселим йменням Пишногубий.
Усе, що було на возі, вони покинули разом з возом, із собою взяли сухарів, пшона для кулешу, шмат сала та в'язку сушеної риби, прихопили казанок, ніж та кожному по дерев'яній ложці й одну миску на всіх (собі в пазуху Тарас засунув замотаний у шмат шкіри й туго зв'язаний згорток – «Ордер на любов», що його їм з Оксаною видав кошовий отаман Війська Запорозького низового) і пішли, самі не знаючи куди. Власне, не йшли, а втікали від минулого навстріч майбутньому, не знаючи, чи є воно у них.
Речі та харчі у двох саквах, перекинутих через плече на полотнині – одна торба за спиною, друга на грудях, – ніс Тарас, а Оксана та Соломія вели за руки Омелечка – як він стомлювався і починав пхикати, що його ноги «не хочуть іти», несли його по черзі на руках.
Соломія все ще час од часу схлипувала, судорожно хапаючи повітря, і погано з-за сліз бачила дорогу, і не уявляла, куди це вони і чого йдуть – хіба що у світ за очі? – тоді її вела Оксана, а Омелько, смикаючи Соломію за руку, все прохав і прохав бабу:
– Розкажи мені казочку про пана Коцького, роз-ка-ажи-и…
Казка про винахідливого кота була його улюбленою казкою, що її малий готовий був слухати щодень і по кілька разів; Соломія й розказувала онуку ту казочку чи не щодень (бувало що й по кілька разів) і хлопчик уже знав її назубок, але все одно прохав розказувати ще і ще. Мати намагалась напоумити сина, аби він залишив у спокої бабусю, яка й так ледве дибала, тож дорогою наставляла сина на розум:
– Як ти можеш, Омельку? У бабусі таке горе… Нас спіткала лиха годинонька. Дідуся Савку поховали в чужих краях, ми самі вигнані з рідного краю, йдемо не знаючи куди і хтозна-де знайдемо куток, аби хоч голову прихилити, а ти… казочку про пана Коцького. Дався тобі той кіт! Ти ж казочку про пана Коцького вже напам'ять знаєш!
– Знаю, знаю, але ще хочу! Про пана Коцького, про пана Коцького! – аж підстрибував Омелько між матір'ю та бабою, тримаючись за їхні руки і на ходу встигаючи на них гойдатися.
– Пан Коцький – найкращий кіт! О! Такий смішний. Тому він і котячого пана.
– Оме-ельку! – підвищувала голос мати. – Залиш у спокої бабусю! їй зараз не до котячого пана. Краще тобі тато щось розповість.
– А я хочу про пана Коцького! – гне своєї малий. – І щоби розказувала бабуся, вона краще всіх казки розказує. Хочу і хочу! Бо не піду з вами на… на край світу!
Зрештою, Соломія якось оговтавшись, утерла рукавом сльози.
– Горе – горем, а дитина не винувата, онучок хоче казочку про котячого пана, то я, вдаривши лихом об землю, буду розказувати. Слухай, дитино моя, слухай Омелечку мій любий… В одного чоловіка був кіт, що вже недужав…
– Старим він був, – уточнив Омелько. – Ти забула сказати, що він старий…
– Старий, старий, – погоджувалася баба. – Такий старий та негодящий став, що й мишей уже не міг ловити. От хазяїн узяв та й вивіз його у ліс…
Соломія на мить вмовкає, онук тим часом за неї розказує:
– …думаючи: «Навіщо він мені здався, тільки дурно буду годувати – нехай у лісі ходить!» Так, бабо, еге?
– Так, онученьку мій любесенький. Слухай, як далі було…
Ідуть вони і йдуть, край попереду них простилається незнаний їм, глухий, ні осель людських, ні доріг, ні стежок… Хоча все ж стежечка якась (охотники її протоптали, рибалки чи якісь лихі люди?), уже напівзаросла травою-муравою, поперед них зміїлася між трав високих, а ось куди вона вела – вони й не відали. Траплялися по путі узгірки, узвишшя (а то й стара могила
