вже не було сили й Омелька нести, дісталися нарешті Харкова, що був тоді центром Слобідсько-Української губернії Російської – вже Російської! – імперії.
Розказували, що в тих краях першим колись поселився козак Харитон (його ще звали Харком). Хутір його знаходився в низині, неподалік злиття двох річок із третьою.[8]
Нелегко тоді було жити в тих краях (а втім, у яких краях і де простому людові жилося й живеться краще?), що їх раз по раз шарпали татари, людей забирали в неволю, а хати спалювали дощенту…
Проте козаки на чолі з Харком давали нещадну відсіч ясирникам та в одному з боїв Харко загинув. Хутір його татари пограбували й спалили. Він довго стояв пусткою, а потім там почали селитися козаки з України, збудували новий хутір, який на честь першого осадника й назвали Харковим. А в роках 1655—1656 там виникла фортеця для захисту Слобідської України від набігів кримських та ногайських орд. її теж було названо за йменням хутора – Харкова. Або фортеця Харків. Ще пізніше там почали селитися козаки та селяни, які втікали від утисків польської шляхти з Правобережної України, вони ж і місто назвали Харковом.
Наші герої й зупинилися в Харкові. Не тому, що там було добре (добре там, де нас немає, кажуть бувалі), просто не стачило вже сили цурганитись куди-небудь далі. Десь треба нарешті зупинятися для подальшого життя (та й чого колобродити, як все одно добре там, де нас немає) – тож вибрали для осідку Харків.
Зупинилися на околиці, де у слободі[9], що на скору руку виникла між фортецею і річкою Лопань, зібралися такі ж бездомні, позбавлені батьківщини, як і вони, здебільшого козаки й посполиті із знищеної Січі та селяни-втікачі з Правобережної України, що її гнобила Річ Посполита. Якщо раніше в пошуках волі й правди втікали на Запорожжя, то тепер переслідувані каральними загонами генерала Текелія, навпаки, розбігалися із Запорожжя – куди очі дивилися. Але в основному на Лівобережжя, там, на пограниччі з кочівниками потребувалася людність для заселення краю. Тож переселенцям було деяке послаблення, і в Харкові приймали всіх, хто б не прибував, часом і не цікавлячись хто вони і звідки. У Харкові нетяги й заснували своє оселище із сяк-так зліплених халупок, мазанок, землянок чи куренів.
Уже ранок був пізній, Тарас заквапився, аби до вечора десь отаборитись. Залишивши сімейство в холодку під вербою, якийсь час поблукав серед збіговиська люду, вибираючи місце для осілості, походив між мазанками й землянками та серед купок людей, котрі сиділи просто неба і на багаттях готували собі якесь вариво – шарварок над усім тим був такий, що хоч вуха затуляй! Лементувалися, а де вже й сварилися, жінки; галасували, позатівавши грища, діти; гризлися між собою собаки за наїдки. Придивившись до люду, до тих горопах, Тарас трохи ожив, адже всі були такі, як і він, неприкаяні, невлаштовані, без свого місця на землі і не відали, що їм далі робити. «Як люди облаштовуватимуться, так і ми», – подумав.
Зрештою, йому порадили звернутися до одного чоловіка. Він був схожий на козака, хоча й без оселедця, підстрижений по-селянському, в кружок. Постава його чимось видалась Тарасові знайомою, наче десь уже бачив його.
– Як його звати? – поспитав.
– Грицько Невмиваний.
Гм… Уперше чув про такого, а на позір наче знайомий. Ще йому сказали, що той Грицько – їхній курінний отаман.
– Куреня ще немає, а курінний вже є, – казали. – Тож маймо триматися купи і отамана слухатися, бо інакше нас і кози рогами сколють.
Отаман Невмиваний, поголившись скіском, саме вмивався, у річці хлюпався з явним задоволенням. Був то кремезний здоровань у вигорілій, просякнутій потом і сіллю сорочці, що ледве чи не торготіла на ньому, але судячи по всьому власна нужда його не доймала – веселий.
– Пане-товаришу, – почав було Тарас за давнім козацьким звичаєм вітатися й осікся, як отаман, утираючись подолом сорочки, повернувся до нього і привітно загудів:
– Ге-ге-ге!.. Козацьку мову чую. Якими вітрами тебе, пане-товаришу, до нашого стану занесло?
– А тими, пане отамане, що Січ нашу розметали, а козаків по світах розігнали.
Отаман, подавшись уперед, пильно придивлявся до Тараса чіпкими гострими очима.
– Ба, ба, – вихопилося в Тараса, як він упізнав у таборовому отаманові сотника із загону наказного полковника Василя Журби, з яким воював на Поволжі у війську Омеляна Пугачова за волю і кращу долю, що її вони так і не вибороли; проте отаман, урвавши оте «ба, ба», яким Тарас почав було висловлювати радість і подив, що здибав товариша по недавньому походові на Поволжя.
– Ба, ба! – передражнив його. – Коли ти, пане-товаришу… Як тебе? Кажись, Тарас Кожум'яка? Так ось, коли ти гадаєш, Тарасе, що перед тобою сотник Хведір Нечеса, як тобі, бачу, здалося, то ти попав пальцем у той… у небо. Протри сліпи.
