– Чого не гукаєш на поміч, Остапе, який Біда? Ми ж бо свої люди, мусимо допомагати одне одному, аби наш рід не переводився.
Гуртом робота пішла веселіше і невдовзі чималий, просторий курінь із зеленого очерету був готовий. Вхід завісили кобеняком – живи – не хочу! Доки чоловіки своє робили, Соломія накосила в березі трави і вистелила нею в середині їхнього «палацу», ще й кілька в'язанок приготувала під голови – замість подушок.
Як упорались з роботою, Грицько красномовно кахикнув дядькам і ляснув себе пальцем по горлі, ті метнувшись, повернулися з чотиригранним штофом, глиняним кухлем, хлібиною, четвертиною сала і в'язкою сушеної риби.
Усілися кружка біля новозбудованого куреня.
– Нумо, за ваше перше житло в Харковім виселку, – підняв отаман кухоль. – Щоби вам у курені жилося краще, як іншим у хоромах!
Кухоль пішов по колу (навіть Соломія пригубила, Оксана ж із сином задовольнилася рибою) і кожен, перш ніж його спорожнити, статечно проказував:
– Щоби в курені жилося краще як у хоромині!
– Так краще, що бодай би і не доживати до такого, – не стерпіла Оксана. – Усе у нас було. Усе мали чесною працею нажите – хутір, худобу, коней, поле, і все у нас забрали вороги лихії!
– Що було – те загуло! – невідь чому підбадьорливо вигукнув Тарас. – Знайшла, що згадувати. Раніше в мене й шаблюка була та… – і махнув рукою.
– Що з воза впало, те й пропало, – ввернув котрийсь з дядьків.
– Але ж ми з господарів в один день поставали злидняками, – журно зітхнула Соломія. – Дожилися, що доведеться йти старцювати. Ще й бездомками поставали, бурлаками безхатніми. Опинилися в курені, як діди на баштанах чи на городах сидять… так і ми тепер…
– Статки – діло наживне, – утрутився в розмову отаман. – Гірше, що й волю-воленьку ми втратили. Січ нашу людославну, край рідний, що нас із нього втришия витурлили – ось що тяжко-гірко! А добро – то таке. Маєте руки-ноги, голову на плечах – не пропадете. Та й молоді ви, у вас усе ще попереду. Отчизну треба берегти, Україну свою милу, яку ми здуру москалям віддали, бо як і її втратимо, ось тоді й справді жебрати з торбами підемо.
– Уже пішли, – зітхнула Оксана і крадькома пальцем змахнула сльозу. – Бодай його так не ходити і до такого не доживати!
– Чого ти, жіночко моя люба, жіночко моя мила? – засокорів Тарас. – У житті, кажуть, як на довгій-довгій ниві, усього трапляється – і мишію, і кукілю, і хліба. Переживемо. Та й житло вже маємо своє.
– Ой-ой!.. Курінь!
– Атож. Хоч і курінь, так зате свій же. Чого журитися, жіночко?
– А того, чоловіченьку… Уже осінь, зима не за горами, а взимку, як дюдя розгуляється, в очеретянім курені і дня не протримаєшся!
– Не всидиш, як захурделить, – охоче погодився Тарас. – Але ж до зими ще є час та добра година, щось придумаємо. На те й голови маємо там, де їх і треба мати. А поки тепло, то й у курені поживемо. Пам'ятаєш, жіночко, чим курінь ліпший хати?
– Ліпший? Таке сказонув!
– А ти подумай.
– А чим же? Кажи, не дратуй!
– А тим, що як співається, з милим і в курені рай. От і в нас буде рай у курені: тобі зі мною, а мені з тобою. Це я тобі обіцяю.
Оксана посміхнулася і трохи повеселіла.
Тим часом отаман пустив кухоль по останньому колу.
– Не журіться, молодята, на зиму в курені не зостанетесь. Люди ж ми. Допоможемо – будьте певні.
З куреня виглянув Омелько.
– Ну як, малий, батькові хороми? – поспитав його отаман. – Подобаються?
– Ага! Як на баштані в діда Савки, – захоплено вигукував Омелько. – Тілько кавунів та динь немає.
– Будуть колись і в нас кавуни та дині, – пообіцяв батько і запросив дружину й тещу до куреня на оглядини.
– Пани ми невеликі, – казав, – прозиваємось тепер Бідою, нам і в курені буде гаразд. Та й на Січі курені стояли і козаки в
