зненацька вигулькне, від людей, які вже давно пощезали зі світу білого), Тарас неодмінно підніметься на них, приклавши дашком долоню до очей, роздивляється обрії, потім знову веде їх, кажучи: отуди треба йти – показує кудись рукою, – там має бути шлях. А де шлях, там і люди…
Ідуть вони і йдуть, а Соломія розказує казочку про те, як звірі, злякавшись буцімто страшного звіра – кота, названого паном Коцьким, запросили його в лісі на обід, а самі поховалися з ляку.
– І зліз пан Коцький на стіл і почав їсти, аж за вухами лящить, – розказує вона. – А як наївся, то так і простягся на столі. А кабан лежав близько столу у хмизі, от комар і вкусив його за хвоста, і він тим хвостом і крутнув… Кіт подумав, що то миша, та туди! Та кабана за хвоста! Кабан як схопиться, бо подумав, що кіт його хоче розірвати, та навтіки!.. Пан Коцький, злякавшись кабана, скочив на дерево та й подерся туди, де ведмідь сидів. Ведмідь як побачив, що кіт до нього лізе, почав ще вище лізти по дереву, думаючи, що пан Коцький хоче його розірвати, і до того доліз, що дерево не здержало – так він додолу і впав – гуп!..
Аж земля задрижала! І впав просто на вовка, який у траві ховався і мало не роздавив сердешного. Як схопляться вони, як дременуть, тільки й видко. А заєць за ними забіг, не знать куди… А потім посходились захекані та й кажуть:
– От який мовби ж малий пан Коцький, а тільки було нас усіх ледь-ледь не поїв!..
Омелько, – хоч і знав від слова до слова казку, – аж заливається і його дзвінкий сміх звеселяє пущу. Не втримавшись, посміхаються й Тарас з Оксаною, Соломія вражено дивиться то на них, то на онука, дивиться, а тоді зненацька для самої себе посміхається – очима ще вологими від сліз…
А по якомусь часі, йдучи глухим краєм навпростець, плутаючись у високій траві, полохаючи куріпок та диких кабанів, пригадуючи пригоди пана Коцького, починають дружно сміятися, і від їхнього сміху світ умить стає іншим.
Витираючи сльози, Соломія казатиме:
– Небіжчик, царство душі його небесне, теж любив цю казочку слухати… Я розказую її, бувало, на сон грядущий Омелечку, а Савка слухає казочку і собі. Аж мені дивно, що він слухає, як маленький… Слухає, слухає, а тоді й починає разом з Омелечком реготатися, і так вони удвох дружно та гарно регочуть – вік би їхній сміх слухала. Бувало й кажу Савці: «Та чи ж ти малий, чи я тобі казочку на сон грядущий розказую, що ти регочеш, га?» А Савка в отвіт: так ти ж ловко розказуєш, що й слухати охота. Чи ж винуватий я, що мені слухається казочка про пана Коцького? Може мені, каже, як був я таким, як Омелечко, ніхто казок не розказував…
Так негадано пан Коцький розвеселив утікачів, розвіяв їхній сум, і далі вони подалися вже бадьоріше… Куди? Цього достеменно тоді й самі не знали, ішли куди-небудь, як казав Тарас, обвішаний саквами, аби вперед.
– А чого вперед? – доскіпувався Омелько.
– А того вперед, синку, що назад нам уже немає путі. А попереду десь мають бути дороги, а де дороги – там люди.
– А ми теж… люди?
– Люди, синку, люди. Тому йдемо до людей. Десь вони мають бути там, – махає кудись рукою, – попереду, може й за обрієм.
Де навпростець ішли, де покинутими путівцями, а де й цілиною сунули, торуючи собі шлях, але йшли вперед і вперед, вірячи, що десь там попереду («Де земля з небом сходиться» – пояснюватиме батько синові) мають бути люди – бо як же інакше.
Найтяжче доводилося Тарасові.
Ночами вклавши сімейство, він всю ніч залишався на сторожі, не склеплюючи повік, і лише вдень іноді трохи передрімував, і знову вперед і вперед. Йшли до людей, а отже, й до своєї будучини, а якою вона тепер у них буде – лихою чи доброю? – це вже не мало якогось особливого для них значення. Бо яким би не випало їм подальше життя, а його треба прожити. Для цього, казала ще баба Пріська, вона ж Найменшенька, Господь і дає людині життя.
А заодно й сили, аби його прожити…
Частина одинадцята
І стали вони жити-поживати та добра наживати…
Піднявшись до верхів'я Кальміусу, пішли круто вгору, перейшли границю колишньої – не хотілося вірити, що вже колишньої – Січі і далі попростували Слов'яносербією на Слобідську Україну і там ні-ні та й почали зустрічати людей на шляхах, заходили на ночівлю в хутори чи села – стало спокійніше.
Після цілої низки пригод, що варті окремої розповіді, коли всього сповна довелося спізнати-зазнати в дорозі (навіть жебракували в селах, аби роздобути хоч для Омелька шматочок хліба), позбивавши ноги до крові, виснажені й змарнілі, коли
