не загледів. Та й упевнений був у своїй безкарності.
Але коли він, випроставши руку з пістолем, штурхнув ним Савку в спину, заганяючи осавула до погрібника, Тарас блискавично схопив його руку і так рвонув її вперед, що Вихрест, тільки й устигнувши лайнутися, з несподіванки втратив рівновагу й сторчака полетів по крутих східцях у темінь погрібника.
Тарас вискочив назовні. Удвох із Савкою – Вихрест ще летів стрімголов униз, – вони зачинили двері, заперли їх на замок, а ключ закинувши подалі, подалися задвірками, а потім понад Кальміусом з хутора, де вище броду з кіньми та возом їх чекали Соломія з Оксаною і маленьким Омелечком…
А про те, що сталося далі, в роду Кожум'яків існують дві версії, в ранзі майже легенд. За першою буцімто Савка на прощання підпалив свою хату, в якій гуляли п'яні офіцери (ще й підпер двері дрючком), хата й згоріла, а з нею і хутір, з усіма його будовами й прибудовами вигорів дотла, не діставшись нікому. За другою – Вихрест, отямившись після падіння в погрібник, вистрелив з пістоля в темінь – чи з поквапу, чи аби привернути до себе увагу. Але бідолаха не відав, що в погребі у Савки стояла бочечка з «обчественим» порохом – для команди бекетових козаків. Куля й потрапила в ту бочечку…
Бабахнуло так, що вибуховою хвилею вибило двері погрібника і полум'я шугнуло в двір, а поруч був сінник. Вогонь перекинувся на сухе сіно, далі на інші будівлі і через мить спалахнула й хата, у якій гуляли п'яні офіцери…
Але так було насправді, чи якось інакше, тепер уже достеменно ніхто не скаже, хоча відомо одне: пожежа тієї ночі перед самісіньким світанком, як уже збиралися співати треті півні, спалахнула на хуторі в Савки Пишногубого така, що освітила півнеба. Іскри летіли снопами – навіть через Кальміус, на донський берег. Тріщало й гоготіло, полум'я ревіло й клекотіло – видно було далеко на низу, аж у ногайських степах.
Савчин хутір з усім добром не дістався нікому…
А далі… Вас цікавить, а як же воно було далі? Давайте разом поміркуємо, поставимо себе в ситуацію, в якій опинилися Савка з Соломією і Тарас з Оксаною та сином. Куди було податися нашим героям, як у них в один день відібрали і хутір, і житло, і все нажите потом і кров'ю (бо ж постійно воювали з кочівниками-людоловами) добро? Та й куди тікати? Після знищення Січі правди в тих краях більше не було, як не було її ніде на просторах Російської імперії. То де шукати прихисток? У яких краях, яких палестинах? Безправному куди не поткнись – усюди неволя і гніт. Але треба згадати, що являла собою Україна в ті часи – це крім Запорозької Січі, якої вже не було, Україна була поділена на кілька Україн. Правобережна – сьогодні це території Київської, Черкаської, Кіровоградської, Житомирської, Вінницької, Хмельницької, Рівненської і Волинської областей – за печально відомим Андрусівським перемир'ям Росії та Польщі вона ще року 1667 увійшла до складу Речі Посполитої (в її складі перебуватиме до 1793 року). Західне Поділля тоді було захоплене Туреччиною.
Лівобережна Україна, колишня Гетьманщина, входила до складу Росії, яка називала її Малоросією. Себто Росією, хоч і малою. До неї належали території сучасних Чернігівської, Полтавської, західні райони Сумської, східні Київської та Черкаської областей і Київ з прилеглою територією. Край той нашим героям був незнайомим, як і Правобережжя, хоч то й була Україна, своя ніби земля. Своя, правда, але вже не своя.
Ближче до Кальміуської паланки вже не існуючої Січі була інша, третя – чи яка там? – Україна – Слобідська, яку ще називали Слобожанщиною. Теж у складі Росії. До неї входили території сучасних Харківської, частина Сумської, Донецької, Луганської та частини Курської, Білгородської і Воронезької областей Росії. На той час Слобожанщину увели до новоствореної Слобідсько-Української губернії, центром якої був Харків. Із східного прикордоння Січі туди було найближче, та й край був більш знайомий. На Слобожанщину, а точніше в Харків, і вирішили тікати наші герої, коли в них було забрано їхню малу батьківщину і вигнано з неї у світ широкий. Волі й там не було, на Слобожанщині, чи то пак, у Слобідсько-Українській губернії, але, принаймні, туди був близький світ і люди там були переважно свої – у ті дні на Слобожанщину багато втікало посполитих із Запорожжя. Казали, що в Харкові, який швидко зростав, можна було знайти притулок і роботу, а з нею і засоби до існування. Бодай і злиденного та все ж… А жити… На перших порах можна і в землянці перебути – їх на околицях Харкова та біля його старої фортеці, спорудженої для захисту міста від ногайських та кримських татар, було рясно. На запорозький манір вони звалися бордюгами.
Отож, на Слобожанщину, в пошуках кутка для проживання і вирушили наші герої.
Полум'яніла багряна осінь 1775 року. У втікачів був віз із добре змащеними колесами, пара теж добрих коней і сяке-таке добро на возі, що його Савка встиг вихопити із відібраного в нього хутора. Дороги вибирали малоїжджені, безлюдні – аби не наткнутися на загони російських військ, що тоді, захопивши козацькі краї, всюди нишпорили і все
