драбині. А ось погрібником зветься надбудова над погребом. Або ще – вхід до погреба, висотою десь у зріст людини. Як відкриєш двері погрібника, то далі вниз ведуть довгі східці, вирубані в ґрунті і викладені камінням чи цеглою. Ними й спускаються власне у сам погріб, в льохову яму, що може бути в глибині ґрунту на значній відстані від дверей погрібника. Двері споруджувалися неодмінно з товстих дощок чи й обаполів, що до всього ж оковувалися залізом. А щоб ніхто бува не забрався до льоху та не поживився його добром, двері перехрещувалися металевими шпугами і запиралися на добрий амбарний замок, дужку якого не просто було й перепиляти.
Ось до такого погрібника російські вояки, які вже стали господарями віднятого в осавула Пишногубого хутора, й кинули «мятежного пугачовца» на ніч. Погрібник був у віданні Вихреста, з того дня – управителя хутора, що вже належав штаб- офіцеру за його «усердие» по окупації Січі. Вихрест особисто запер погрібник, а чималий ключ від амбарного замка сунув собі за пояс.
Ключ він взяв у осавула, не підозрюючи, що в Савки, як і в кожного господаря, є ще один ключ, запасний – раптом загубиться перший?
Ось ним Савка й скористався. За легендою, що з покоління в покоління передається в роду Кожум'яків, він буцімто пізно увечері, як російські вояки перепилися і в слободі та на хуторі лежали там, де кого скрутила оковита, запріг до воза пару коней, накидав у нього дещо з одягу, сякий-такий харч на дорогу та інструменти, що завжди пригодяться в господарстві на новому місці, посадив Соломію та Оксану із сином і вивіз їх під завісою ночі до Лисичачого яру, що був вище броду через Кальміус, і залишив їх там під гаєм, а сам повернувся на хутір аби звільнити Тараса з погрібника.
Було за північ, перед ранковою зорею, коли вже доспівували другі півні. До третіх, до світанку, було вже рукою подати, тож Савка й квапився. Гадав, що нічим не ризикує, адже гусарський ескадрон, який зайняв слободу, вже був достоту п'яний, а в Савчиній хаті за освітленими вікнами гуляли офіцери, теж добряче піддаті – жодного тверезого вояки вже не було. Навіть ті, кого звечора поставили на чати, теж перепилися і лежали хто де впав. Савка вільно прошмигнув погрібника, відкрив замок, зняв шпуги, відчинив двері й шепнув у темряву підземелля із застояним духом:
– Гей, Тарасе?.. Це я, Савка. Ось-ось вже почне світати, хутчій виходь та й гайнемо подалі від Слободи.
У погрібнику почулося шамкотіння, хтось мовби озвався з вогкої темряви, але тієї ж миті осавулові щось тупе й кругле вперлося в спину. І він, як людина військова, відразу ж збагнув: дуло пістоля! І ясно, що само воно йому впертися в спину не могло. Пістоль був у чиїхось руках.
То й справді був пістоль і тримав його, вперши стволом Савці у спину, осавул Вихрест.
«Звільнив Тараса!..» – лайнувся подумки Савка. А вголос озвався:
– От зараза, не напилася разом з усіма! Таки вислідила, мерзота вихрещена!
– А ти думав, що всі з лопуцька, один тільки ти вумний, га? – реготнув позад нього Вихрест. – Значить, Савко, такечки: ворухнешся, звиняй, але всаджу тобі кульку в спину. Матимеш потім з нею та з діркою в спині добрий клопіт. Може, й на тім світі!
– А ти його матимеш на цьому!
– Овва! Аби не той, бо там зв'язків ще не маю, а на цьому вже якось викручусь – не вперше. А ось спробуєш ти викрутитись – на цьому чи на тому, – і дуло пістоля ще різкіше вперлося Савці в спину. – Руки, руки, луб'язний, осавуле! Тримай їх піднятими вгору – так мені спокійніше.
– Спокою ти вже не матимеш.
– А я кажу… не роби різких рухів, бо кулька, як і горобець, вилетить – не спіймаєш. І не повертайся до мене своєю мармизою – тобі ж гірше буде. Не змикитив я, коли запирав Тараса в погрібнику, що в тебе може бути ще один ключ. А міг здогадатися, адже в кожного господаря завжди у сховку зберігається ще й запасний…
– Багато ти чого не врахував…
– Нічого, діло се поправимо. Не думав я тебе, Савко, чіпати, та раз ти першим почав – пеняй на себе! Зятька забаг звільнити? На дідька він тобі здався? Своя шкура і ближче, і дорожча. А зять – то таке… Один пощезне, другого можна знайти – скільки там ділов! А ти… Чи скучив за ним, га? Почекай трохи, зараз з ним наговоришся в погрібнику. Більше ключів немає, то ж тебе вже ніхто не звільнить до ранку. А хочеш, то й Соломію тобі до пари посаджу?
І дулом пістоля штурхав осавула в спину.
– Шмаляй у погрібник! Десь там твій зятьок – чекає тебе, не дочекається!
Але Тарас був не «десь там», а вже чи не поруч. Як Савка його погукав, він східцями піднявся з погреба до виходу. Зачувши голос Вихреста, затаївся в заглибині біля дверей. Ніч була темна, у погрібнику хоч в око стрель, тож Вихрест його й
