душами. Не забувайте про це. І щоби завтра у слободі вами й не воняло!
Савка з-під лоба люто зиркнув на Вихреста.
– Сам навоняв, нагадив як тхір, а тепер ще й хвастаєш? Чим? Своїм смердючим нутром?
– Но-но! Ще одне слово і я… Я не подивлюся, Савко, що ти колись мене прихистив і в підосавули провів!.. Бувайте! Щоби до ранку вас тут не було! Якщо хочете ще пожити в білому світі!
І хряпнув дверима.
– Пес! Скажений шолудивий пес! – бігав Савка. – Навіть вороги, навіть турки з мене так не знущалися, як цей…
– Савко, доведеться підкоритися…
– Вихресту?
– Вважай, що силі, яка стоїть за ним. Чи до якої він прибився, – горнулась до чоловіка Соломія. – Та й що ми теперички вдіємо, що ми тепер важимо, як Січі вже немає, га? Заспокойся, змирися – їхня взяла. Будемо збиратися та завтра вранці й підемо… У світ широкий. Кажуть, він не без добрих людей, десь і нам знайдеться місце. Та й чи багато нам треба? Якийсь там куточок. Оксано, давай-но, дочко, помаленьку та потихеньку почнемо збиратися.
Аж тут двері – рип, на порозі Вихрест.
– Забув сказати, – шкірив зуби і жовте пласке його личко здавалося випромінювало саму лише доброту. – Оксані не треба збиратися. І взагалі, про Оксану забудьте. Вона вже не ваша і їй нічого з вами колобродити світами. Оксану я заберу.
Оксана зойкнула й побіліла.
– Не лякайся, перепілко, не такий страшний чорт, як його малюють, – Вихрест намагався ще й лагідно говорити з жінкою. – Покомизишся, поплачеш та й звикнеш. Ще й дякуватимеш долі, що за мене віддалася. – До Савки з Соломією: – Раніше я у вас її просив – по-доброму, по-хорошому. Не віддали. То теперя просити вже не буду – беру і все тут. По праву сильного. На Тараса ж не сподівайтесь. І ти, Оксано, теж. Багато таких як він, мятежних пугачовців на Запорожжі повиловлювали, партіями їх будуть відправляти в Росію-матушку на каторгу. В Сибіряку їхню. Поженуть вашого Тараса, і за ним навіки й слід западе. А жити, Оксано, думаю, тобі треба. От і поживеш зі мною. Обіцяю бути ще й добрим мужем. А синка твого хай батько твій забере. Осавулові буде веселіше з онуком. А мені Тарасове сім'я ні до чого. Мені потрібна тіко Оксана, до якої я давно приязнь мав і маю. А діти… Дітей я можу й сам наробити – було б з ким. Я ще здатний на се звабне діло. Ось такечки, значить. Хай батько з мачухою зникають, покіль я виявляю їм таку милість, а ти, Оксано, залишайся. Уранці прийду тебе забирати – готуй… хе-хе… посаг. Хоча тепер дещо і я маю – за вірну службу руським. Вони вміють таким, як я, віддячувати. Тож буду хазяїном, а ти біля мене – отією самою… Хазяйкою значить. Заживемо хіба ж так на руїнах Січі, тепер наше времня прийшло. А про отой самий ордер… Ну, що його буцімто видав тобі й Тарасу кошовий – забудь. Який ордер, про яку любов, як Січі вже немає, а кошовий під замком. От вам і вся любов! Погралися і досить! Тепер буде так, як я вам скажу – осавул Вихрест! А я вам все скажу вранці!.. Чекайте!..
Для здійснення задуманого в Савки була всього лише одна ніч. Уранці Тараса з іншими учасниками пугачовського бунту мали відправити в Глухів, в канцелярію Малоросійської колегії, якою тоді в чині її президента відав генерал-фельдмаршал Рум'янцев. Одночасно він був і командуючим 2-ю, а потім і 1-ю російськими діючими арміями на театрі російсько-турецької війни 1768—1774 років. І ще був генерал-губернатором Малоросії, як тоді називали Лівобережну Україну, колишню Гетьманщину. З його ім'ям пов'язано – так чорним по білому, навіть без тіні сорому чи незручності написано в одній книзі, виданій у Москві, – «законное (!!!) установление крепостного права на Украине в 1783 году. До этого украинские крестьяне были формально лично свободными людьми». Отож, «законное»… Уявляєте, «законное» право поневолювати людей. І це пишуть сьогодні, у книзі «100 великих военачальников», що видана у Москві в році 2003-му. Там є стаття «Румянцев- Задунайский Петр Александрович». Так ось цей Пьотр Александрович докладе всіх – очевидно, теж «законних» – зусиль, аби за роки свого колоніального правління в Україні знищити будь-які залишки навіть самоврядування в тодішній Малоросії. Цей каратель-окупант успішно («законно») здійснював в Україні, тоді Малоросії, примусову русифікацію та національне гноблення українського народу. І тут він, як кажуть, «преуспел». (До речі, був похований в Успенському соборі Києво-Печерської лаври.) До його канцелярії в Глухів і зганялися виловлені учасники визвольних змагань Пугачова, селяни й козаки, а вже звідти їх мали відправляти на каторжні роботи до Сибіру. Така доля чекала й Тараса Кожум'яку. А поки що його на ніч заперли в погрібнику, що знаходився в закутку двору Савчиного хутора-зимівника в Кальміуській Слободі, що вже була зайнята гусарами.
Погріб (або ще льох) – це яма для зберігання продуктів тощо – з лядою, але без східців. Туди круто вниз спускаються по
