Ордер на любов (збірник)

Сани зупинилися біля ґанку лобного місця. Пугачев і улюбленець його Перфільєв в супроводі духівника і двох чиновників ледве зійшли на ешафот, як почулося наказове слово: „На караул!“, і один з чиновників почав читати маніфест. Майже кожне слово до мене долітало.

При виголошенні читцем імені і прізвиська головного злодія, також і станиці, де він народився, обер- поліцмейстер питав його голосно: „Чи ти, донський козак Ємелька Пугачев?“

Він так же громко відповідав: „Так, государ, я донський козак Зимовейської станиці Ємелька Пугачев“. Потім, під час читання цього маніфесту він, дивлячись на собор, часто хрестився. Між тим як сподвижник його Перфільєв, чималого зросту, сутулий, рябий і лютий на вигляд, стояв непорушно, опустивши очі долу. Після прочитання маніфесту, духівник сказав кілька слів, благословив їх і пішов з ешафоту. Той, хто читав маніфест, теж: пішов за ним.

Тоді Пугачев зробив з хресним знаменням кілька земних поклонів (повернувшись до собору), потім з поквапливим виглядом став прощатися з народом: кланяючись на всі боки, говорив голосно, уриваним голосом: „Прости народ православний, відпусти мене в чому я нагрубіянив перед тобою, прости, народе православний!“

При цьому слові екзекутор дав знак: кати кинулись роздягати його: зірвали білий баранячий кожух, стали роздирати рукави шовкового малинового півкаптана. Тоді він сплеснув руками, відкинувся навзнак і вмить закривавлена голова вже висіла в повітрі: кат змахнув її за волосся.

Ще через день останки Пугачева спалили разом з ешафотом і саньми, на яких його везли на страту…»

А на Україні, на такій же розтерзаній Січі ще довго-довго співатимуть кобзарі:

Ой сів пугач на могилі та
«Пугу!» та й «Пугу!»
Гей, пропадати козакові та
В темному Лугу!

Та й нині ще співають.

І завтра-позавтра співатимуть.

І доти співатимуть, поки воля з неволею битиметься, а вона битиметься вічно, покіль рід людський існуватиме на планеті Земля, поки одні нащадки праотців Адама та Єви називатимуть себе козаками, а інші – панами, яким перші, як мужики панщинні мають належати чи не по державному праву (хоч по Божому вони й вільні); покіль одні матимуть панщизну робити, а інші над ними панувати.

Частина десята Казочка про пана Коцького

Як і водиться, зустрівшись після довгої розлуки, прогомоніли чи не досвіту. І на хвильку не прилягли в першу ніч, як вони нарешті зібралися усі разом – Тарас розповідав і розповідав про свої поневіряння в Росії у війську Пугачова на річках: Яїк, Кама, Волга, а потім і на Дону, слухав розповіді Савки чи Оксани з Соломією про те, що лучилося вдома за час його відсутності – так і ніч збігла.

Спохопилися, як уже почало світати і в Слободі голосисто заспівали треті півні. Пора вставати (селяни завжди вставали з третіми півнями), а вони ще й не лягали. Але вже час було заходжуватися коло звичної праці.

– Дав Бог день, дасть і свій захист, – казав осавул, збираючись на бекет, перевірити, як ніч минула в бекетових, усе ж таки пограниччя.

Соломія – уже піднімалась челядь, – заходжувалася, як вона казала, вертітися по господі. Тарас з Оксаною зібралися сходити до Кальміусу, побути нарешті удвох і там зустріти схід сонця (маленький Омелечко солодко спав і посміхався уві сні), як ось тут і сталося.

Ні світ ні зоря, невідь звідки взявшись, Кальміуську Слободу несподівано оточив ескадрон гусар на баских ситих конях. У ті дні російські війська, які поверталися з турецького фронту, всюди захоплювали запорозькі паланки, слободи, зимівники, розорюючи насельників, розганяючи козаків, ліквідовуючи їхні сторожові бекети та прикордонні застави й роз'їзні команди.

І ось свавілля російських військ докотилося й до східного прикордоння Січі, до Кальміуської паланки – Бог не помилував.

Захопленням слободи керував штаб-офіцер, а поруч з ним сидів на коні не хто інший, як підосавул Вихрест. Він і привів гусар у слободу, тож першим з його намови було оточено хутір Савки Пишногубого. Заодно він видав царському війську Тараса Кожум'яку – «показав на нього, яко на бунтівника, вора і ізменніка», який воював у «шайке Пугачова».

Штаб-офіцер велів негайно схопити «мятежника-пугачовца» і, взявши його під караул, заперти онаго до льоху, що й було негайно виконано, а Вихрест, задоволений як ніколи, погнав коня до Савки, наперед потішаючись та смакуючи свою