з іуд випив свою чашу до дна! Рідко кому, як от мені, вдалося врятуватися. Казали, що влада схопила двадцять тисяч пугачовців – одних страчено, інших у кайданах на довічну каторгу відправлено. Чи не у всіх селах на Поволжі поспоруджували «глаголи» та «колеса», повішені гойдалися під шибеницями не один день. А шибениці стояли по всіх людних місцях, особливо на перехрестях доріг. Пливли вони й на плотах вниз по Камі та Волзі, в їхніх зашморгах теж бовталися «мятежники»… У башкир та калмиків – а вони були чи не найзначнішою рушійною силою Пугача, – усе позабирали, а їх з родинами в неволю погнали. Яїцьке козаче військо обмежили у правах, ще й підпорядкували його Воєнній колегії, а саму річку Яїк наказано надалі йменувати річкою Уралом, щоби не нагадувала про повстання, а саме Яїцьке козацтво – в Уральське…
– Доборолися, – люто крутнув вуса осавул. – Було зле, а після боротьби за волю і кращу долю, ще лютіше стало. От і борись після цього за краще життя!
– Волзьких козаків переселили на Кавказ, – розказував далі Тарас, – а землі Війська Донського передали до Азовської губернії. На Дону тепер гражданське правительство, а не козацьке самоуправління, як до того було…
– Доборолись, доборолись, – бурмотів осавул.
– Пам'ятаєш, Оксано, як дядько Омелько згадував свою станицю, звідки він родом? Як вона, забув, називається?
– Зимовейська…
– Звалася! Нема вже її більше. Провинилася і станиця, її веліли перейменувати в Потьомкінську і переселити на другий берег Дону. А місце, де вона до того була, переорали та посіяли там чортополох – аби все бур'янами заросло та за водою загуло!
– Доборолися, – хапався за голову осавул. – Ще одна така боротьба і нам вже й жити буде ніде! А все чого? Бо царя свого забагли.
…Середнього зросту, ледь смаглявий. Стрижений під макітру, в кружок. Злегка продовгувате, розумне обличчя, обличчя на позір не простолюдина, а досить таки метикованого. Напівокругла борода (на інших зображеннях вона буває і клинцем), на ньому білий кожух, під яким видніється шовковий малиновий півкаптан.
Погляд – замислено-зосереджений, звернений не то в себе, не то у вічність. І в той же час погляд, як вдивитися в його обличчя, – пронизує твою душу – пронизує навіть через століття.
По колу старовинна вітіювата в'язь:
«Жалую всіх вольностію и свободою и вечно козаками».
Руки його закуті в залізо, але все одно права рука трохи вище, вона вперто здіймається вгору, бодай і на ту відстань, на яку їй дозволяє піднятися ланцюг.
Під портретом у рамці випалений напис:
«Дядько Омелько Пугач прийшов дати нам волю».
Підписано не Ємельян Пугачов, як насправді, на його батьківщині (якщо вона в нього була), не офіційно, а по- українському: Омелько Пугач. Недарма ж донець іноді називав себе черкасом і, навіть, малоросіянцем, ще й добре володів батьківською мовою.
Це їхній Пугач, знаний їм як дядько Омелько, весільний батько роду їхнього зачинателя січовика Тараса Кожум'яки. Був він насправді таким чи це витвір козацької фантазії, але в роду Кожум'яків довго-довго, чи не сторіччя зберігався – мені розповідали, – і передавався нащадкам саме такий Пугачов – в образі дядька Омелька; він передавався як символ втраченої волі і водночас як заклик до волі. До тієї волі, за яку і досі ми так чи інакше боремося – це вічна боротьба і кожне нове покоління її по-своєму продовжує і кінця тій боротьбі не видно, адже ніколи не згасне людська мрія про волю і кращу долю – аби ще й бути усім козаками!
Сьогодні Пугачов мовби вже й не герой, хоч донедавна його іменем називали навіть колгоспи – в обов'язковому порядку. Донедавна він ще був героєм, а сьогодні… сьогодні його дехто вже трактує як… авантюриста.
Омелян Іванович Пугачов, керівник найбільшого у XVIII столітті селянсько-козацького повстання в Росії, який вбачав кінцеву мету свого виступу у створенні селянсько-козацької держави на чолі зі справедливим «мужицьким царем», він не потрапив вже до книги «100 ВЕЛИКИХ ГЕРОЕВ» (Москва, «Вече», 2005), де йому, здавалося б, мало знайтися «законне» місце, як знайшлися там сторінки, наприклад, для гунського завойовника Аттіли (чи й не народний герой!), прозваного християнами «Бичем Божим», чи, скажімо, для московського злодіяки і грабіжника, взагалі – зарізяки з великої дороги Ваньки Каїна, не кажучи вже про численних піратів (теж мені – народні герої!), які закінчили свої дні у зашморгах на реях, також знайшлося місце для нікому невідомого Чаки, зулуського вождя Чорної Африки. Але Пугачов – не удостоївся. Уже не
