намісництво і були роздані поміщикам.
Року 1839-го в петербурзькому літературно-політичному журналі «Отечественные записки» (т. VI, розд. II, с 1—29) за підписом «Грьщько Основьяненко» з'явився нарис «Головатый (Материал для истории Малороссии)», який ось так починався:
«В книжке „Очерков России“, издаваемых Вадимом Пассеком, в выписках и замечаниях „VII. Песни черноморцев“, написано: „Когда императрице Екатерине II, после многих своевольств запорожских казаков, угодно было уничтожить главный притон их, Сечу, в это время загрустила малороссийская вольница, жалела о заселении нынешнего Новороссийского края и в песне так взывала уже к покойному князю Григорию Александровичу Потемкину (головному руйнівнику Січі. –
И когда, вместо Приднепровья, дали им для житья Тамань или Черноморие с разными льготами, то обрадованные казаки разгулялись и запели:
У зв'язку з підготовкою до турецької війни царський уряд 1787 року вирішив організувати з колишніх запорожців Військо вірних козаків, перейменоване в 1788 році в Чорноморське козацтво.
І запорожці, вигнані з рідного краю, які ще вчора у піснях прославляли свого нищителя, підступного князя Потьомкіна, називаючи його «батьком» та «великим гетьманом» та клялися «вірнійше служити», не знали як і дякувати підступній цариці. Сам полковий старшина знищеної Січі Антон Головатий, ставши військовим суддею новоствореного Чорноморського козацького війська, хутчій утнув подячного вірша тій, яка зруйнувала Січ:
І ніхто з козаків, з лицарства січового не виступив збройно проти супостатів на захист рідного краю і своєї волі, якою до того так дорожило лицарство. А втім, Катерину II – нищительку Січі й української волі, – таки було затавровано – в народних піснях-плачах:
(Катерина II, уроджена Софія-Фредеріка-Августа, принцеса Ангальт-Цербська й російська імператриця благополучно після тих прокльонів проживе й процарствує – нищачи й далі Україну – ще 21 рік: доки не помре своєю смертю – на нічному горщику сидячи…)
На цьому й уривається документальна основа нашої повісті. Що було потім і як було, і як події подальші розвивалися – відомо лише із сімейних передань нинішніх Кожум'яків, які мешкають у Харкові – нащадків Тараса й Оксани з Кальміуської Слободи, тих вже далеких од нас часів і, зокрема, про події 1772—1775 років, що відшуміли на березі Золотої Річки.
За тими переказами, живими й нині, Тарас таки повернувся з Поволжя (усе відбулося, як і наворожила Оксані баба Пріська Найменшенька), де він у складі запорозького загону під орудою похідного полковника Василя Журби брав участь у війні Пугачова з царськими військами. Повернувся до Слободи пізно восени 1775 року, коли вже й надії на його повернення не було, повернувся, коли на південь відлітали журавлі, а ранки над Кальміусом ставали вже прохолодними і в хижої риби, яка ожила після літньої спекоти й відчула потяг до їжі, розпочався жор – на плесах то там, то там чувся плескіт, то окуні, судаки чи жерехи ганялися за здобиччю – сріблястими плітками.
Уранішні тумани, що довго не танули над річкою, були вже колючими й Оксана мерзлякувато поводила плечима, коли виходила на берег Золотої Річки.
А виходила вона тоді майже щодня. З ранку – неодмінно. Часто простоювала на кручі й до обіду, доти, поки не приходила Соломія з онуком її забирати. Тільки крик Омелечка: «Мамо, мамусенько, це ми… А ти чого додому не йдеш?» повертали її до дійсності. Жінка отямлювалася, наче від сну пробуджувалася, тулила сина до себе.
– Татка нашого виглядаю, синочку. Ось-ось він має з'явитися на тім боці.
