до Дніпра. Офіційно вона призначалася буцімто для охорони Новоросійської губернії та самого Запорожжя від татарських набігів, а насправді для колонізації січових земель та роздачі їх поміщикам. Про права запорожців на ті землі царський уряд вже й не згадував. Навпаки, як в насмішку було оголошено, що ті землі буцімто… незаселені, «необитаемые». Чи – майже незаселені. А втім, засновуючи нову Дніпровську лінію на січових землях, Росія навіть не вважала за потрібне повідомити про те Кіш, як єдину законну адміністрацію краю. На той час майже вся військова старшина разом з усім запорозьким військом була на війні, клала голови за інтереси Росії, а Росія в цей час заграбастувала їхні землі. У липні 1770 року, коли було все зрозуміло, один з паланкових старшин спішно сповіщав кошового, який перебував на фронті:
«За степи вам объявляю: действительно началась линия нова делатись по Самаре, 300 человек Воронежской губернии пригнаны и уже редуты и землянки, где по плану назначено быть крепостям, делают… и нашим степам, как видно, вечная память… Проспали…»
Проспали. Будівництво лінії йшло без будь-якої згоди запорозької адміністрації, думкою якої ніхто вже не цікавився. Російські офіцери отримали всі права, і їхнє слово було останнім. Кошу стало зрозуміло, що нова лінія споруджується «не к иному чему, но только к утеснению нас», але вже що-небудь зробити чи захистити свій край від «братів», що виявилися підступнішими від ворогів – не могли. Та й сили, понищене війною Запорожжя вже не мало достатньої.
Російські офіцери, які будували укріплення, поводилися на Запорожжі, як на завойованій території, відбирали в козаків зимівники, розбирали їхні хати та господарські будівлі як будівельний матеріал для спорудження фортець, забирали худобу, зерно для «прокорма войск», яких у ті краї ніхто, звісно, не кликав. Кіш скаржився, що в запорожців відбирають хати, майно та збіжжя, а їх самих виганяють на всі чотири сторони світу і «запорожские казаки без жилищ будучи, разоренные, терпят крайнюю нужду и обиду».
Проте скарги Коша ніхто не брав до уваги, будівництво лінії тривало швидкими темпами, розорення краю – перед тим спустошеного ще й татарами, – тривало, ні закону, ні правди, ні захисту козаки вже ніде не могли знайти. На кінець російсько-турецької війни на Запорожжі було збудовано сім фортець, а в них розташовані залоги регулярного війська та поселені «отставные солдаты, кои успевая в домостроительстве, будут служить всегда и надежно, яко люди, привыкшие к военным действиям, защитою границы». Себто захоплених козацьких земель.
Вони й служили. Офіцери та унтери кріпостей і редутів поводились на Запорожжі як окупанти на захопленій території. У реляції Коша графу Остерману (серпень 1770) зазначалося, що вони «проезжающих трактами задерживают, грабят, в обывателей скот отнимают, пашни на пне бьют, травы и всякие войсковые угодия пустошат».
Зрештою, вся адміністративна і військова влада на Запорожжі перейшла до царських урядовців, які «причиняют… народам великия обиды и здирства».
Оточивши вольницю хохлів системою укріплень та військових поселень, роздавши запорозькі землі поміщикам, Росія вирішила остаточно ліквідувати саму Січ – очевидно, як своєрідна дяка за допомогу, що її у війні з турками й татарами зробила Січ, як відплата за вірність та хоробрість.
А втім, давно відомо: тим, хто дозволив собі наплювати в кашу, а потім і сісти собі на шию, поганяють, не питаючи їхньої згоди. Волю свою віковічну та незалежність січовики втратили, наївно повіривши «братній» Росії – у відповідь на її брязкальця.
Себто «портреты е. и. в. на медалях», що ними вона щедро обдаровувала наївних запорожців та присипляючи їхню пильність. Приспані Росією, вони й проспали не тільки свої степи, а й самих себе. Залишалася формальність: знищити саму столицю Січі і оголосити Запорозьку Січ поза законом.
Після Кучук-Кайнарджійського мирного договору в 1774 році і виходу Росії до Чорного моря, загроза, що постійно дозоляла Росії з боку Кримського ханства, з яким віками боролася Запорозька Січ, стримуючи його агресію, була нарешті усунута, козацька республіка в пониззі Дніпра вже більше не була потрібна Росії – мавр зробив своє…
Та й давно Росія зазіхала на родючі землі січовиків, виношуючи потаємну думку перетворити їх на своїх кріпаків. Козацькі землі швиденько були оголошені «пустопорожніми», тож «государыня дала повеление онде занимать поміщикам в свое владение».
І що з того, що Кіш, спохопившись – нарешті спохопившись, хоч і вже безнадійно запізно! – до останнього протистояв захопленню козацьких земель – дарма. Це вже всі розуміли.
23 квітня 1775 року на засіданні Ради при височайшому дворі
