удостоївся. Через триста з гаком літ. То, може, й не був він ніколи народним проводирем і борцем? А був тим, ким його нині й титулує Москва – авантюристом?
Адже місце йому знайшлося в однотипній книзі тільки зі знаком мінус – «100 ВЕЛИКИХ АВАНТЮРИСТОВ» (Москва, «Вече», 2003). То хто він, Омелько Пугач, Омелян Пугачов – герой чи справді авантюрист, прозваний Катериною II «жахом XVIII століття», чия біографія вклалася у якихось три рядки: «Самозванець, під ім'ям імператора Петра III підняв повстання яїцьких козаків у серпні 1773 року. У вересні 1774 року виданий владі. Страчений у Москві на Болотній площі».
Авантюристом був, приміром Степан (Стефан) Малий, який, до речі, теж діяв під ім'ям Петра III і навіть був проголошений – в іпостасі руського царя – государем Чорногорії. Йому вдалося встановити ділове співробітництво з російською владою і фактично він буде визнаний правителем все тієї ж Чорногорії. За іронією долі самозванець Степан Малий – «Петро III» – вестиме переговори з цього приводу з російським адміралом Орловим, тим самим, який убив справжнього Петра III. Через шість років йому, на той час уже покаліченому і сліпому (заряд пороху вибухнув рядом з ним) грек Станко Клаомунья, взятий Степаном на службу і підкуплений скадарським пашою, вночі переріже горло. За імператора Петра III видавав себе й албанський авантюрист Стефан Занович, який у 1775 році, потрапивши до в'язниці, вип'є отруту, аби уникнути тортур і жахної страти.
У 1863 році в журналі «Зритель общественной жизни, литературы и спорта» № 7 було надруковано історично- документальну повістину Гр. Квітки-Основ'яненко про те, як у Куп'янську, що на Харківщині, в грудні 1765 року «беглый пьяница брянского полка солдат Петр Чернышев» видавав себе за царя Петра III і як він згідно указу Катерини від «генваря 3 дня 1766 г.» чинив «дерзостное им разглашение, яко возмутитель общего покоя и тишины», за що й повеліла цариця самозванця «наказать в том месте, где он изначальное разглашение чинить отважился публично кнутом и поселить в Нерченск, в работу вечно, а как он человек предерзостного состояния и наперед сего преступление изобличен был в воровствах и в побеге из службы, то его держать там сковано и во время праздное от работы содержать под караулом».
Чи Тимофій Анкудінов, який видавав себе за Івана Васильовича, сина царя Василя Шуйського і був четвертований у Москві; чи світові відомий Лжедмитрій І (Гришка Отреп'єв), який видавав себе за сина царя Івана IV Димитрія; – нема їм ліку, авантюристам справжнім!
Що ж до Пугачова Омеляна Івановича, то його в Європі чомусь сприймали за маркіза.
Це він, Вольтер (справжнє прізвище Марі Франсуа Аруе) в одному з листів до російської імператриці Катерини II (вони якийсь час листувалися, допоки імператриця видавала себе за «просвещенную») запитає про «маркіза Пугачова» (як, мовляв, закінчився бунт і яка доля його вождя – знаменитий французький письменник чомусь сприймав керівника селянської війни в Росії за дворянина).
Коронована адресатка відповість (29 грудня 1774 року) Вольтеру не без роздратування і з неприкритою зневагою та брехнею, намагаючись хоч нею будь-що принизити «маркіза», який декого цікавив тоді в Європі:
«Маркіз Пугачов, про якого ви знову пишете в листі від 16 грудня, жив як злодій і закінчив життя боягузом.
Він виявився таким полохливим і слабким у тюрмі, що довелося обережно готувати його до вироку з побоювання, аби він зразу не помер зі страху».
І все ж «маркіз Пугачов» помре не зі страху, хоча указом «ея величества» від 10 січня 1775 року вирок йому буде винесено такий, що не кожна людина могла його спокійно вислухати:
«Пугачову учинить смертну кару, четвертувати, голову настромити на кіл, частини тіла рознести по чотирьох частинах міста і покласти на колеса, а після на тих же місцях спалити…»
СВІДЧЕННЯ ОЧЕВИДЦЯ
