Перед тобою посполитий Грицько Невмиваний. Утік від пана-ляха з Правобережжя, а тутечки вибраний курінним отаманом оцієї, – показав, – галайстри – второпав?
– Уторопав, нічого не второпавши.
– От і молодець. Менше будеш второплювати – довше житимеш. Ти мене не бачив у Пугача, а я тебе в його війську не здибував, і ми квити. Не мав я щастя тебе раніше лицезріти, хоч нас і поносило по Росії. – Підморгнув: – Годиться?
Тарас, нарешті все збагнувши, кивнув.
– А тепер кажи, чого прибився до нашого табору бурлаків, Тарасе… Оселець? Місце собі шукаєш у світі білому? То й приставай до нас, нам такі, як ти потрібні. Тут чи не половина козаків, котрі вдають із себе селян-втікачів… Чого? Та того… – Озирнувшись, шепнув: – Серед тутешньої галайди трапляються і нишпорки з Таємної канцелярії генерал-губернатора Рум'янцева. Те стерво всюди суне свого носа. Тиняються межи людьми, труться як карасі з ікрою, до балачок прислухаються та до всього придивляються… Підцакують та за своїх себе видають. За гнаних і переслідуваних. А самі винюхують наших братів пугачовців, котрих величають чи не своїми братами. А вже кого вислідять – пропав чоловік! А ось виокремити їх із тлуму непросто, на позір вони такі ж, як і ми, нетяги-бурлаки. Чернь-сірома. І панів хіба ж так поминають! Аби на відвертість наївних викликати. Та й Пугача згадують… Жаль, мовляв, не вдалося йому волю здобути. Як піддакнеш їм – хана! Того ж дня такого, як шуліки птаха схоплять. Хай буде тобі в помку. У них імена багатьох козаків, які ходили до Пугачова. Не всі вони загинули, дехто, як от ми з тобою, повернулися, нишпорки таких і вивуджують з юрмиська. Отож, тримай вуха сторч. Ось тому і я вдаю із себе селянина-втікача. Краще буде, якщо Тарас Кожум'яка десь пощезне.
А ти називайся… Ну, скажімо, Остапом. А на прізвисько… Придумай собі яке-небудь, пане-товаришу.
Тарас подумав-подумав, плечима стенув.
– От біда, ніщо в голову не лізе.
– Біда, кажеш? Ось тобі й прізвисько готове – Біда. Остап Біда. Годиться? А про Тараса Кожум'яку, мятежного пугачовця, ти, приміром, і слихом не слихав. А ми приймаємо до свого товариства Остапа Біду. Усім кажи, що ти посполитий. Утік, мовляв, від панів з Правобережжя. З Волині там чи що. Тож ходімо, Тарасе… Тобто, Остапе, до мого куреня. Біля нього місце є, там і свій збудуєш. На перше времня для проживання і куреня вистачить, а далі, як казав сліпий, побачимо.
Того дня, року 1775-го зник безвісти січовий козак Кальміуської паланки колишнього Війська Запорозького, учасник «мятежной пугачевщины» Тарас Кожум'яка, а в Харковій слободі вигулькнув посполитий Остап Біда. Маленького Омелечка довго будуть привчати, що його тата звати вже не Тарасом, як раніше – це ім'я він має забути, – а насправді Остапом, бо інакше прийдуть «чорні люди» – Омелько боявся якихось чорних людей, ним самим і вигаданих, – і татові буде зле. Правда, Оксана ще якийсь час називатиме чоловіка Тарасом, але згодом і вона звикне до його нового імені. Воно їй навіть сподобається і жінка ласкаво називатиме чоловіка Остапком, Стаськом, а Соломія тільки – Стахом.
Коли по якомусь часі влада робитиме перепис мешканців виселку, які не мали ні пашпортів, ні якихось інших «бомаг», про те, хто вони за їдні, Тараса Кожум'яку з подачі отамана Грицька Невмиваного назавжди запишуть як посполитого (із селян) Остапа Біду – «з жінкою, тещею і малою дитиною (сином)». (Аби не видати свою приналежність до козацького стану, Тарас змушений буде разом із зміною імені та прізвища, зрізати оселедця і далі стригтися лише по-селянському, в кружок).
Але до списку осельців Харкової слободи Остапа Біду «з жінкою, тещею та малою дитиною (сином)» буде записано пізніше, а тоді, як скіском зрізавши за порадою Грицька Невмиваного оселедця, новонаречений Остап Біда займеться житлом – не залишатися ж просто неба на землі.
А що нашвидкуруч та ще з підручних матеріалів можна спорудити людині без статків? Тут і думати не треба – курінь. Правда, спершу Тарас було заїкнувся, а чи не попроситися до когось «у прийми», покіль свою хату не збудуємо, але Оксана поставила вимогу, що її вочевидь видобула з популярної пісні:
– Збудуй хату з лободи, а в чужую не веди!..
– З лободи не збудую, а з очерету чом би й не спробувати. Не перші ми, не останні, та й скільки той курінь будувати? До вечора і входини справимо, – вирішив Тарас.
Сказано – зроблено. Уламком коси, що його позичив Тарас, він назбивав у березі з десяток кулів очерету – високий і гінкий очерет ріс у березі Лопані! Соломія з Оксаною пов'язали його і переносили до того місця, яке Грицько Невмиваний виділив їм під осідок. Впоравшись з очеретом, Тарас нарізав вербового пакілля та гілля верболозу, виплів конусоподібний каркас, установив його, а вже до нього заходилися прив'язувати стойма кулі очерету, підганяючи їх один до одного щільно, а знизу ще й прикидаючи землею.
Аж тут і отаман нагодився з дядьками.
