по ньому з гармат.
Скільки стріл було випущено по гетьману – хто скаже. Але одна з них таки настигла українського полководця. Правда, рана спершу здалася незначною, стріла влучила в руку, гетьман сам вирвав наконечник, сам перев'язав собі рану. Здавалось, загрози життю така рана не могла спричинити. І все ж знахарка, носата, з непривітним довгастим лицем, що не було схожим на жіноче – «демон у спідниці» – називали її маловіри, – навіщувала йому швидку смерть. Вона не вперше перебувала в польському похідному таборі і її віщування буцімто завжди збувалися.
Гетьман лише посміхнувся у відповідь на те лихе віщування – забобонним чи маловіром він не був. Та й від такої рани, як у нього, не помирають…
Але тієї ночі гетьману, коли він під ранок якось зумів на часинку задрімати в наметі, приснилося якесь юне, гарненьке створіння. Придивившись, гетьман упізнав те дівча: та це ж Яна, дочка київського міського судді, яким він колись так було захопився. Ненадовго, але здавалося, що назавжди. Ось вона й прийшла в його сон, та Яна, яку він колись звільнив з неволі під час свого сінопського походу. Повертаючись на Вкраїну з козаками на чайці, Яна, – царство душі їй небесне! – кинулась у море. Біля рідних берегів. Не змогла повернутися додому з чужим байстрям на руках…
Звідтоді він про неї не думав – намагався не думати. Та й не до спогадів, коли він в юності з дочкою судді гуляв схилами Дніпра і вчив її стріляти з лука, йому тоді було.
Але Яна приснилася – і чого б це?
Вона була все така ж юна, чарівлива, зваблива. Простягала до нього рученьки білі і небесно-блакитні її оченята радісно сяяли – як тоді, як у Києві…
– Нарешті ми будемо разом, Петрику, – вигукувало в його сні дівча.
– Адже ти вже зібрався до мене, правда? Ти зібрався в далеку дорогу і я тебе чекаю-виглядаю…
Яна була на тім світі, виходить, вона і його чекає в тому світі, у потойбічному…
Гетьман проснувся в тривозі, якусь мить прислухався, як за наметом перегукувалися вартові, іржали коні і зітхнув, наче щойно вирішив для себе щось значне і важливе…
– Янця мене кличе до себе, – чи сказав чи подумав. – Виходить, знахарка права, коли навіщувала мені швидку смерть…
Тоді ще ніхто – і сам гетьман теж – не знав, що стріла, яка вцілила його в руку, була отруєною…
Через кілька днів, відчувши себе значно гірше – отрута була повільно діюча – Петро Конашевич зліг.
– Усе… Таки підстерегли мене турки. Не в Стамбулі, не в Трапезунді, не в Сінопі, де я бував у них «у гостях», а майже вдома, під Хотином… Що сталося, те сталося і минулого вже не переграєш. Я вичерпав свої дні в цьому світі. Хоч мовби ще й не жив. А вже пора збиратися до Янці…
Яка Яна, подумали наближені до гетьмана. Жона його зветься Анастасією… Мабуть, обмовився пан гетьман, кажучи, що йому треба в Київ, до дружини Анастасії…
Від Хотина до Києва гетьмана везли на возі (вперше не міг верхи їхати), подарованому йому королевичем Владиславом – у супроводі королівського лікаря.
Дорога була довга, їхали повільно, аби на тряских шляхах не завдавати гетьману зайвих мук. Петро Конашевич прощався дорогою з Україною, його супроводжувала сотня козаків, оберігаючи в дорозі від можливих небезпек. На всьому шляху слідування кортежу гетьмана виходили люди. Мовби вітатися, а насправді – прощатися. Передавали з уст в уста про турецьку стрілу, що таки наздогнала їхнього гетьмана… Королівський лікар нічим не міг зарадити, хоч і старався. Від злої отрути (а втім, доброї отрути не буває) уже не було спасіння.
– Асклепію, ти зцілюєш навіть мертвих, – звертався лікар до грецького бога лікування, – поможи, порятуй гетьмана… Такі, як Петро Сагайдачний, не повинні помирати… Та ще так рано.
У Києві 20 квітня 1622 року, незважаючи на всі зусилля тодішніх ескулапів, й урветься життя легендарного гетьмана.
За п'ять днів до кончини, уже розуміючи, що він помирає, Петро Конашевич при повній свідомості складе заповіт, за яким значні суми грошей одкаже Львівському братству (1,5 тисячі злотих – на науку і на «цвиньчення бакаляров учоних»), Київському братству, різним церквам і монастирям (він був щедрий меценат і благодійник). Але на користь дружини Анастасії Повченської, яку, здається, не кохав (та ще й дуже переймався, що вона католичка), не заповів ані шеляга. (А втім, дружина не дуже й побивалася за чоловіком, принаймні, швидко по його кончині вийде заміж за молодого шляхтича.)
Кажуть, буцімто перед смертю, уже втрачаючи свідомість, гетьман вимовляв якесь жіноче ім'я.
