– Привіт, «Гетьмане Сагайдачний»! – вітатиме його в шумі вітру і хвиль морських юна вкраїночка Яна-Януся, яка триста з чимось літ тому була відправлена людоловами (слава Богу, пощезали вже ловці людей!) на потіху сильним Османської імперії.
Але не щезло на дні морському, глибокому те дівчатко тендітне, світлокосе й блакитнооке, співає воно собі та й співає.
І сьогодні співає, і завтра-позавтра співатиме, і завжди співатиме – і на просторах Кара-Деніза, і на Дніпрі, і по всій Україні сущій, адже вічна вона, дівчина наша, як вічна сльоза людська. Ви чуєте?
Засвіт встали козаченьки…
Ой палка ти була, моя пісне!
ая тебе всерц і сховати,
В мене очі горіли, мов жар,
І зайнявся у грудях пожар.
Хтіла я тебе в серці сховати,
Та було моє серденько тісне,
Ой палка ти була, моя пісне!
Четверо козаків із шаблями в руках – двоє попереду, двоє позаду – вийшли з церкви. Між ними – дівчина у вишиваній сорочці. Чорна коса впала їй на закайданені руки і звисає до колін.
– Ведуть!.. Ведуть!.. – почувся сполошений зойк, і люди шарахнулись геть, утворивши прохід.
Дівчина знана в Полтаві, та, коли її виводили в кайданах з церкви, на неї дивилися так, наче вперше її бачили. Вона простувала майданом висока, струнка й вродлива. Лице вже скувала смертельна блідість, вуста – міцно стиснені, без кровинки, а в чорних, блискучих очах билася така туга й печаль та ще відчай, що люди мимоволі опускали очі. Баба Ягаїха, суха і згорблена, уся в чорному, засилкувалася зупинити козаків, тремтливі жовті руки здіймала.
– Синочки… Козаченьки… Та що ж це ви? Та це ж дочка вкраїнського козака Гордія Чурая, котрого ляхи у Варшаві обезголовили… Маруся це, Марусенька… Куди ж ви її? Вона ж своє щастя викрадене боронила!.. Гляньте, кого ведете… Хіба ви не чули її пісень?
– Чули, бабо, чули… – зітхнув передній козак, але не зупинився і на стару навіть не глянув. Усе так же розмірено крокуючи, додав по хвилі, дивлячись прямо поперед себе: – І не тільки чули, а й самі в походах співали…
Пройшли майдан і біля полкової канцелярії передали заарештовану сивовусому старшині. Той разом з молодим козаком завів Марусю вищербленими кам'яними східцями до льоху. Козак з рушницею залишився на порозі, а старшина підійшов до арештованої і взяв її за руки.
– Пан полковник велів на ніч зняти з тебе ці залізяки, – щось помудрував, кайдани клацнули і спали з рук. – Ось ти й вільна, небого, – невесело пожартував сивовусий.
Маруся нічого не відповіла.
– І як же ти зважилася на смертельний гріх?
Маруся нічого не відповіла.
– А таки зважилась… – сам до себе мовив сивовусий. – До чого тільки кохання не призводить. Ох, дочко, дочко… Що ж ти натворила.
– А я… – раптом тихо мовила Маруся, – на весіллі у Гриця гулятиму… Весело ж буде…
– Бог тобі суддя… – мовив старшина і, горблячись, вийшов, забравши з собою кайдани. Потім у льох заглянув молодий козак, поставив глек з водою і також вийшов. Двері, заскреготівши, зачинилися, брязнув замок, і все стихло. Тільки під вічком-віконцем туди й сюди замаячив вартівник…
Се діялось в Україні, у славній-преславній Полтаві року 1648-го. На березі світлої Ворскли, що тихо-мрійно плинула мимо зажурених плакучих верб на левадах та струнких яворів, що наче ті парубки повиходили на гулянку, неподалік греблі, якраз під горою стояла низенька чепурна хатина Горпини Чураїхи, вдови урядника Полтавського охочекомонного[17] полку Гордія Чурая. Тієї весни травень завітав до Полтави з лагідними сонячними днями, теплими й тихими, хоч мак сій. Обійстя Чураїв, як і вся Полтава, потопало в білій заметілі: вишні так рясно взялися
